Коли моя донька вирішила зустрічатися зі своїм однокласником Славком, я гадки не мала, чим все це обернеться і для мене, і для моєї Світланки.
– Оленко, їй всього 14. Не зарано хлопців додому водити?
– Дмитре, не панікуй. Я впевнена, все буде добре. У нашої Світланки своя голова на плечах.
Ми обоє щиро вірили в те, що стосунки з однокласником – то звичайнісінька підліткова закоханість, яка швидко мине.
Як же я помилялася.
Минуло всього кілька місяців з того моменту, як донька познайомила нас зі своїм кавалером, а її поведінка кардинально змінилася.
Світлася стала закритою, дуже задуманою і тривожною. Я боялася навіть зайвий раз її чіпати – роздратованість і злість на весь світ виливалася через край.
Як я не намагалася розговорити дитину – все марно. Та через 2 місяці все стало очевидно.
Я помітила, що моя Світланка помітно набрала вагу, та й смакові вподобання в неї різко змінилися. Прокладки, які я для неї купувала, так і припадали пилом на полиці у ванній кімнаті.
Склавши всі пазлики докупи, я здогадалася нарешті, в чому ж справа.
– Світлано, скажи мені правду! Ти вагітна?
Вона розревілася, як мале дитятко.
– Пробач мені, мамо. Я не знаю, як так вийшло. Я не хотіла цього!
Я не знала, що казати. В той момент мені наче дар мови відняло.
– Ви з татом тепер мене виженете, так?
– Що ти таке кажеш? Куди? Звісно, що ні. Не плач, ми з усім впораємося. Ти ж не одна.
– Справді? – з надією спитала мала і кинулася мені на шию. – Мамо, я думала, що ви мене зненавидите. Намагалася приховувати свою вагітність до останнього, бо не знала, як розповісти.
– Ми з татом тобі не вороги! Ти ж сама знаєш, що можеш про все на світі нам розповісти.
– Ви ж не змусите мене… ну, сама розумієш. Я не хочу! Я вже полюбила цього малюка.
– Світлано, ти мене дивуєш! Як я можу тебе змушувати чинити такий гріх! Будемо виховувати!
Звісно, Дмитра довелося ще довго заспокоювати після такої новини.
– Чим ти думала?! Тобі всього 14 років!
– Любий, все буде добре. Ми впораємося.
Спільними зусилля нам з донькою вдалося вмовити його залишити малюка.
Коли животик став ну дуже вже помітним, довелося йти на розмову до адміністрації школи. Рада вчителів і адміністрація ніяк не хотіли йти нам на зустріч. Змушували мене перевести доньку до іншої школи, щоб не псувати їхню репутацію.
Але я не здалася! Звернулася, куди було треба. Моя Світланка довчилася в рідній школі, попри всі цькування педагогів і деяких однокласників.
На випускний прийшла зі своїм малюком, каже, що на знак протесту.
Треба було бачити обличчя директорки. Ото сміху було.
Зараз донька вступає до коледжу, а з Дарусею нам буде допомагати моя свекруха.
– Ото вже не думала, що в 60 з лишком прабабусею стану.
Дякувати Богу, що ми підтримали свою дитину. Якби все склалося інакше, я б нізащо собі не пробачила.
А як би вчинили в цій ситуації Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!