– Тобі вже скоро на той світ збиратись, мамо! А нам ще жити. Давай ти по-хорошому нам хату віддаси, бо будемо судитись…

Я маю чималу хату. Ми з чоловіком все життя спини гнули, щоб грошей на неї заробити. А кожну копійку в будинок вкладали, щоб хоч на старості було де притулитись.

Син після одруження жінку до нас жити привів, бо на зйомну квартиру грошей не так вже легко й назбирати. Ми проти не були, квадратних метрів у нас було аж забагато.

Прожили ми так три роки, а потім Степан мій на той світ відійшов. Для нас ця подія новиною не стала, бо важка робота давно вже його здоров’я підірвала. Але що ж після цього почалось, просто анекдот якийсь!

Максим прийшов до мене і заявив, що нашу хату давно пора вже продати. Мовляв, нікому вона тут не треба.

– Як це не треба, Максиме? А нічого, що я тут живу стільки років, та і ви наче речі звідси не спішите вивозити? – запитала я, не розуміючи, що відбувається.

– Спішимо! Ми давно квартиру собі вже придивлялись, от нарешті знайшли нормальний варіант. Але то аж в Полтаві, думати треба вже. От ми й вирішили, що хату цю продамо, а на отримані гроші купимо собі житло. Хіба ж не класно?

– Еге, класно. Але щось я не почула своєї участі у всіх цих ваших планах. У Полтаву я їхати не хочу.

Пошепки

– То й не треба туди їхати! Там же зараз не зовсім безпечно, обстрілюють часто. Ми тебе в таке місце поселимо – закачаєшся! Ти стількох подруг собі знайти там зможеш! Колега мій нещодавно батька в цей будинок для літніх людей відправив, каже, що в захваті! Повітря свіже, роботи немає, доглядають цілодобово – це ж наче на курорті!

Отут все на свої місця і стало. Виростила я дармоїда. Максим просить документи до понеділка підписати, думає, що я заради їхнього щастя на все готова. Але не тут-то було. Нічого продавати я не збираюсь. Цей будинок – усе моє життя. Кожна цеглина нашою кров’ю і потом закладена. Хіба ж відмовлюсь від нього, щоб комусь догодити?

Ага, розбіглась вже!

Речі і сина, і невістки, я почала вже потроху збирати. Вони ж на відпочинок поїхали перед найважливішою подією у житті. Ну, приїдуть, поцілують змінений замок, заберуть речі, а далі – нехай живуть, як хочуть.

Немає в мене більше сина. Син такого б мені з роду не запропонував!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

А ви як думаєте, повинні батьки заради себе жити чи заради дітей?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!