Тоді вчителі та однокласники кепкували з мене, а зараз дивилися із роззявленими ротами, не знаючи, що й сказати

Через двадцять років після закінчення школи я все ж зміг поквитатися зі своїми однокласниками та класною керівничкою. У мене було бідне дитинство. Батько пішов від нас, коли я ще був зовсім маленьким. Матір виховувала мене самостійно. Їй доводилося багато працювати, аби звести кінці з кінцями. Проте через її посаду прибиральниці я часто ставав мішенню для насмішок.

А ще я завжди одягався у старий подертий одяг. І про новенькі смартфони міг лише мріяти. Поки мої однолітки вихвалялися своїми гаджетами, я залишався після уроків і допомагав мамі з миттям підлоги. Мені було шкода її, адже я бачив як сильно вона втомлюється.

Звісно, друзів у мене не було. Усі вважали, що зі мною соромно товаришувати. Навіть вчителі дозволяли собі принизливе ставлення. Моя класна керівничка завжди виділяла дітей виключно із багатих сімей, а всі решта для неї були пустим місцем. До мене у неї була особлива неприязнь. Мама часто відмовлялася здавати гроші на різні внески, що неабияк дратувало вчительку.

Якось вона привселюдно присоромила мене і сказала, що я в цьому житті нічого не доб’юся. Син прибиральниці не може вирватися з рядів обслуговуючого персоналу. Мені було так прикро чути ці слова, що я й досі не зміг їх забути.

Оскільки зі школи в мене практично не було жодних приємних спогадів, то й збиратися на зустрічі випускників мені не хотілося. Лише на двадцятий ювілей я вирішив навідатися в ресторан, щоб подивитися в очі своїм кривдникам і класній керівничці. 

Усі зібралися за столом у місцевому ресторані. Вчителька почала розпитувати, хто чого зміг досягти. Одні працювали у сфері економіки, інші – водіями чи адвокатами. Дійшла черга й до мене. Я не став заглиблюватися в деталі, тому сказав коротко, що працюю у сфері будівництва. Класна керівничка зверхньо усміхнулася. Звісно, вона припустила, що я маляр-штукатур. 

Під кінець вечора я взяв мікрофон, аби сказати кілька слів. Все святкування було оплачено моїм коштом. Однокласники почали перешіптуватися, мовляв, що це за жарти і навіщо я роблю з себе посміховисько. Тоді вони ще не здогадувалися, що власником ресторану був саме я.

Саме заради цього моменту я стільки років трудився, не покладаючи рук. Я назавжди запам’ятаю їхні здивовані обличчя. Особливе задоволення я отримав, коли підвіз колишню вчительку на своїй новенькій іномарці. 

Мені вийшло довести всім, що походження – не має значення. Кожен має шанс досягти значних висот. Головне сильно цього хотіти і ніколи не опускати руки. А щодо моєї мами, то свого часу вона зробила все, аби я не залишився голодним, тому тепер прийшла моя черга дбати про неї. Я придбав їй затишний будинок на березі моря, де вона безтурботно проводить свій заслужений відпочинок. 

А як ви вважаєте, чи може людина з бідної сім’ї добитися значних висот? Що думаєте про вчинок чоловіка? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector