Того дня все йшло шкереберть. І тільки незнайомий дідусь прийшов мені на допомогу

Я працюю дитячим терапевтом у нашій обласній лікарні. Щодня приймаю десятки малюків – хворе горлечко, болить животик чи ріжуться зубки. Але я люблю свою роботу. Приємно дивитися на дитячі посмішки.

Минулих вихідних у моєї сестрички Тоні було весілля, свято грали у селі нареченого. Я дуже сумувала за сестричкою, ми тоді не бачилися декілька місяців. Я постійно кручуся на роботі, а у неї в селі справ багато на господарстві. Та і не зручно відмовляти, все-таки це моя рідня. 

Купила красивий подарунок, одягла свою найкращу сукню та поїхала в село. Однак, ми проїхали тільки половину шляху – аж раптом автобус заглухнув. Водій сказав, що треба чекати мінімум одну годину. Я вийшла з салону та пішки почалапала до села, адже боялася запізнитися на вінчання.

Однак, як то кажуть – біда не приходить одна. Почалася сильна злива, а я навіть парасольку не взяла. Тоді я вже подумки попрощалася зі своєю укладкою, макіяжем та туфлями, які купила у модному бутику. Побачила найближчу хатину та вирішила хоча б там перечекати негоду. Або ж нехай господарі викличуть таксі до церкви, адже мій телефон розрядився. 

– Доброго дня. Можна у вас перечекати? 

– Заходьте, – тихо відповів літній дідусь.

Вдома буде дуже затишно. Пан Мирослав зробив мені теплого чаю. Я вирішила розповісти про свою пригоду.

– Не хвилюйтеся пані, я зараз вас на своїй ластівці довезу, тільки нехай онучку відведу до сусідки. 

По дорозі ми розговорилися. І старенький мимоволі розповів про свою онучку Ілонку:

– Вона у мене хороша, всі вихователі у садочку не можуть нею натішитися. Вона ж одна у мене зосталася, батьків не стало. Трагічний випадок. А зараз ще й треба гроші на операцію зібрати.

– Яку операцію?

– У неї вада серденько. Щодня молюся Богові, щоб він не забирав у мене Ілонку.

Помітила, як у дідуся пробігла скупа сльоза по щоці. Він навіть відмовився у мене взяти гроші за бензин. Але на весіллі я не могла ніяк забути його слова – у єдиної онучки вада серденька. Я повинна якось віддячити за те добро.

І вже через декілька днів я знову їхала до пана Мирослава в гості.

– Вітаю, ви мене пам’ятаєте?

– Так, пані, згадую.

– Словом, вислухайте мене до кінця. Ви мені дуже допомогли і я просто не можу вам не віддячити. У нашій лікарні з’явилася програма на безкоштовне лікування діток-сиріт. Я записала вашу Ілонку і вже завтра її чекають на плановий огляд. Це хороший лікар, мій друг. Повірте, у нього золоті руки.

Пан Мирослав почав плакати та міцно мене обійняв. Тоді я зрозуміла, що обрала правильну професію. Зараз я пишу цей текст з палати, у якій лежить дівчинка. Операція, до речі, минула успішно і скоро її випишуть додому. А пан Мирослав ні на крок не відходить від онучки. 

Жінка вчинила правильно? А ви вірите, що наші хороші вчинки повертаються бумерангом? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!