Так мені душа болить, що я й не знаю, як тепер далі жити…
Приїхала я до доньки в гості, аби з ювілеєм привітати. Огірків домашніх нагрузила, кабачків, малинки свіжої – зараз же якраз сезон! Ледь доперла ті сумки до автобуса.
Спека зараз на вулиці така стоїть, що їхала майже всю дорогу сама – усі люди вдома сидять, ховаються від сонця.
На вокзалі не зустрів мене ніхто, але я на те й не сподівалась: Іринка працює з ранку до ночі, а Віта, онучка моя, якраз мала б готуватись до мого приїзду.
З горем пополам дібралась я до квартири, кинула сумки біля дверей та й стала відхекуватись.
– Ой, Віточко! – крикнула я онучці, коли вона вийшла з кімнати. – Здоров була. Ану поможи бабці продукти донести!
Онучка мовчки кивнула головою, занесла пакети на кухню та й пішла назад у свою кімнату…
Оце тобі й на! Іра попереджала, що у Віти зараз перехідний вік, характер став паскудний. Але з рідною бабусею не привітатись – це ж ні в які ворота не лізе!
Почовгала я собі до кухні, аби продукти розкласти, та придумати, що ж про поведінку онучки доньці сказати…
Якось так день і минув. Наварила я борщу, млинців напекла, котлети зліпила – і все з того, що сама привезла. Хотілось же дитину після роботи смачненьким почастувати.
– Привіт, мамо! А чим це в нас так смердить? – запитала Іра, як тільки у квартиру увійшла.
– Що значить «смердить»? Це я котлет насмажила, твоїх улюблених!
– Ми такого не їмо, я хіба тобі не казала? Ось я купила нам хумус, фалафель, авокадо принесла. А м’ясо ми давним-давно навіть не купуємо!
Оце так новина! Де ж бачено, щоб люди м’яса не їли? Та ще й хімією всякою запихались!
Насипала мені донька в тарілку трави всякої, кульки якісь коричневі приготувала… Понюхала я все те, поколупала та й лягла голодна спати.
Як усі полягали, думала хоч собі котлету взяти, так Іра їх викинула! Отак з котлетами з домашньої свині – це ж що взагалі в голові треба мати?!
Ледь долежала я до ранку, а на сніданок усе повторилось – трава, сир якийсь, у якому молока й близько немає, та сухарі… Думала, і розплачусь над тією тарілкою!
Більше терпіти я такого не могла, тому донька на роботу побігла, а я взялась за діло. Голубців накрутила, відбивних посмажила, вареники з паштетом зварила, ковбаси домашньої спекла – тож уже зовсім інше діло! Якраз встигла до приходу гостей!
– Мамо, ти що, геть здуріла?! – почала кричати на мене замість вдячності донька. – Я ж тобі сказала, що в нас такого ніхто не їсть!
Виявляється, Іра собі ще й друзів таких знайшла – м’яса не їдять, яєць, молока не п’ють – якісь ненормальні!
Їм, бачте, зле стало від запаху у квартирі, тому вони подарунки свої лишили, а самі пішли кудись.
Донька цілий вечір кричала на мене, мовляв, я їй ювілей зіпсувала… А потім вигнала мене на автобус, хоч і приїхала я на тиждень.
Ображається тепер на мене, губи дме. А я не розумію, що я такого зробила? Хіба ж нормально самій на траві жити, та ще й дитину таким труїти?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ви що скажете?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!