Ірину я вподобав багато років тому, коли ще зовсім молодим був. Дівчина вона була видна, добра. Я зразу зметикував, що треба її заміж кликати, аби свій шанс на щастя не втратити. Але ні квартири в мене тоді не було, ні грошей на неї… А як звеш уже жінку заміж, то треба ж подумати, де з нею жити!
Дуже мене тоді мама виручила. Побачила, що я за Ірою побиваюся, та й віддала мені свою квартиру. Вона ж тоді якраз заміж вдруге вийшла, переїхала до нового чоловіка. А мені поступилися своїми квадратними метрами.
Вийшла за мене Іра, почали ми своє життя спільне… І минуло з того часу вже стільки років, що годі про те й думати. Здавалося, уже завжди в нас усе добре буде.
Та недавно вернулася моя мама в рідні стіни. Чоловік її другий, Василь Степанович, поїхав віку до дітей доживати, замучили його якісь там болячки. А мама хоч і могла далі в його хаті жити, а не захотіла. Попросилася до нас. Каже, в купі веселіше. А як я можу відмовити найріднішій?
Я знав, що Іра моя від такого переселення народів не у захваті буде. Але вона таке почала видавати, що аж я диву давався.
– Добре твоя мати влаштувалася, еге? – почала вона і вчора свій концерт. – Віддала нам коробку свою без меблів, без ремонту, із стінами подертими. Ми тут порядок навели, довели все ладу, купу грошей сюди всадили, а вона взяла й вернулася!
– Чого ти знову починаєш, Іро? – намагався я заспокоїти дружину.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Скажу чесно: мені оце таке її ниття вже в печінках сидить. Відколи мама вернулася, то й дня такого не було, аби вона на неї не жалілася. То мама чашку не там поставила, то вона пульт без дозволу взяла, то не так ліжко застелила… До нас уже навіть сусіди приходили, питали, чи не треба поліцію викликати. Бо Іра не могла знайти свій халат. Думала, мама моя взяла.
І знаєте, що цікаво: моїй мамі в очі вона посміхається, розхвалює її. А, буває, ще й обнімає, наче рідну. Як тільки ж мама виходить за поріг – моя жінка заводить свою шарманку. Майже рік я все це терпів, мовчав. Думав, притруться, приживуться. Але таки я закипів. Таки ж не витримав.
– Твоя мати не має тями і супу нормального зварити! Тільки продукти переводить… Коли ми вже знову без неї жити будемо? – не могла ніяк заспокоїтися Іра.
Тоді я мовчки пішов по валізи, поставив їх посеред кімнати і відкрив велику шафу. І, поки жінка із захватом на мене дивилася, почав складати туди речі. Наші речі. Як побачила вона, що я її плаття пакую, а не материні, то ледь плакати там не почала.
– Ти що робиш?! Я тобі кажу, що треба без матері жити, а ти мене виганяєш?! – верещала на мене Іра.
– Хто ж тебе вижене? Ми просто переїжджаємо. Удвох. Може, ти забула. Чи, може, й не знала… Але ця квартира мамі моїй належить. І виганяти я її не буду. Хочеш окремо жити? Давай. Знайдемо собі якусь однушку за всі гроші світу. От тільки про життя на широку ногу можеш забути, – сказав я спокійно.
Дружина ж давай мене за руки та ноги хапати, вибачення просити, клястися, що більше такого не буде. Але мені вже до того діла не було.
– А треба було думати, чи варто рота на мою матір відкривати. Не вміла змовчати – давай, на вихід, – сказав я і виставив її валізу на вулицю.
Зараз ми в пошуках квартири. Іра плачеться, що хоче назад, до мами. Але вороття, як кажуть, немає.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!