У Польщі я живу останні кілька років. Поїхала я туди не від хорошого життя: мама моя дуже хворіла, треба було десь гроші на лікування брати.
Я б могла у брата позичити, але ж так його багатство зіпсувало, що він про сім’ю забув.
У 90-х же як було: або тобі пощастило, або ти бідуєш. От мій брат у перший вагон і скочив. Чим він тільки не торгував тоді. І одяг у хід йшов, і риба, і все що хочеш.
Грошей в нього було, скажу чесно, чимало. Я за нього дуже раділа. Знала, що нічого хорошого в злиднях немає.
Але ж я тоді й подумати не могла, що він не з тими людьми долю пов’яже та й від мене відхреститься!
Як купив він машину – зібрав біля себе всіх дружбанів, аби прилити покупку, як годиться. Я ж теж вирішила в гості до нього заскочити. Овочів з городу до столу набрала, пляшку купила. Та ще й на сукню нову майже всю зарплату спустила!
– Привіт, Михайле! Що ви тут, я встигла? – зайшла я до нього додому в розпал веселощів.
– Чув, Міша, а це ще хто? Ти не казав, що в нас такі гарні гості будуть! – почав висвистувати мені якийсь із присутніх.
– Еге, Льошка, ану прикрий рота! Не бачиш, як вона одягнена? Тітка з ринку знайома, продукти нам принесла. Дякую, як-то кажуть, і до побачення! – крикнув брат і почав мене за двері виставляти.
Я йому, бачте, не рівня тепер. У нього, як виявилось, нові друзі, нові захоплення. Новою людиною він, бачте, став.
З того дня я до нього й не ходила більше. Та і він про мене не згадував. Навіть коли в мами рак виявили, я все на свої плечі звалила.
Поїхала за кордон, думала, зможу її врятувати… А через три місяці її не стало. Не така ще тоді медицина була, аби вчасно все виявити та підлікувати. Та й люди в лікарню ходили рідко.
Вертатись додому причин у мене не було, то я й лишилась на заробітках. Чоловіка собі тут знайшла, на хату свою назбирала. І якраз перед початком війни вернулась додому.
А тут Михайло на порозі зустрічає.
– Привіт, сестричко! – сказав він до мене з таким перегаром, що ледь очі не повиїдало. – А я в гості!
І таке почалось, що всі сусіди позбігалися. І в ноги він мені падав, і руки цілував. А все через гроші, які я із собою привезла. Бізнеси ж його провалились з тріском, у борги він заліз, за пляшку взявся… Та й пропив усе, що мав. Прийшов тепер позичати, згадав, що сестра в нього є.
Але нема дурних. Раніше треба було про сім’ю згадувати. Зараз я йому і копійки не дам, не те, що тисячу доларів… Хоча деякі й кажуть, що я і людина жахлива, і сестра.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ви б як зробили в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!