За останні кілька років я чимало збагнула. Раніше жила легковажно, все планувала. Мріяла, що поїду на море, а потім в Париж, згодом нарешті наважусь на дитину, адже коханий так давно просить. Та все змінилося.
Нещодавно згадався мені доречний запис, на який я якось натрапила в мережі. Тоді й уваги не звернула. А зараз з голови не виходить. Це було аудіо з телефонним дзвінком в США. Чоловік, який сидів в літаку, додзвонився в 911. Літак падав, він панікував:
– 911? Ви записуєте цю розмову?
– Звичайно, усі виклики записуються!
– Літак падає.
– Який ще літак?
– Немає значення! Слухайте! Мою дружину звуть – Лілі. Дайте їй цей запис. Люба, Лілі, я кохаю тебе! Вибач, що не сказав це вранці! Мені дуже шкода, що так сталося. Але ти сильна і маєш жити далі! Повір, я буду поруч! Цілуй нашу доньку! Ви – найважливіше, що в мене є! Люблю вас безмежно!
…кінець запису. А далі тиша. І ось тепер я все думаю, а що б я казала найріднішим.
Ми щодня прокидаємось, плануємо, але зовсім не знаємо, чи побачимо на вечір близьких, чи обіймемо коханих.
Згадала я той запис нещодавно. Після дзвінка мого чоловіка. Він вже рік, як на фронті. Ніколи не телефонував посеред дня, завжди на вечір, а тут раптом:
– Люблю тебе! Не переймайся, все буде добре! Я повернусь! Згодом наберу.
І тиша. Він не зателефонував ані того вечора, ані наступного. За кілька днів побратими розповіли, що потрапили в оточення, з якого вирвались не всі. Щодня прокручую ту розмову в голові й чекаю. Думаю, чому ж я не подарувала йому дитину, він так хотів. Чого ж не дозволила купити ту червону куртку? Мені здалося, що то несмак, а йому подобалась. То нехай би носив! Знайду таку ж і придбаю. Нехай висить в шафі до його повернення!
Чому ж ніхто не попереджає, що ця розмова остання? Що завтра вже не буде? Ми могли б виправити ситуацію! Хоча б сказати усе. Я ж не встигла.
Та ми усі робимо ті ж помилки. Продовжуємо відкладати все на завтра. Навіть, коли за вікном війна!
Згадала, я обіцяла мамі допомогти поклеїти шпалери. Все зранку піду. Ні! Краще сьогодні!
– Мамо, люба, я так скучила. Зараз приїду – будемо шпалери клеїти!
А ви відкладаєте життя на потім? Чи вже навчилися жити сьогоднішнім днем?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!