Друзі закликали на вихідні до себе на дачу. Ми з чоловіком добре відпочили і в неділю ввечері повернулися вже додому. Намагаємося просунути ключі в замок, але нічого не виходить. Ми просто не могли потрапити в квартиру. Телефонує мій чоловік до матері, щоб вона підняла трубку, але відповіла його рідна сестра Олена. 
– Ой, солоденькі, достатньо вже цього всього. Халяви більше не буде. Думайте самі, де проживати. Все ваше лахміття я перевезла до тітки Зої, можете забрати, коли вам зручно. Матері не чекайте, вона залишається в мене, все, папа!
Прожили ми в тій квартирі протягом трьох років, нещодавно зробили ремонт, купили нові меблі ще з самого початку, бо на тих старих ліжках неможливо було спати. Я тоді відчувала, що не треба було починати жити зі свекрухою. Хоча вона довго вмовляла. Разом жили ми добре, не конфліктували, тому така ситуація нас просто збила з пантелику.
Ми телефонували знову до матері, але ніхто так і не відповідав. Ми тоді поїхали до тітки Зої й забрали речі, однак деякого одягу та техніки ми недорахувалися. Тітка Зоя здивовано розвела руками:
– Оленка вранці принесла ці речі з якимось чоловіком та мамою, а матір ваша така зла була, не розумію, що вона їй наплела. Ти головне не злись й не бери близько до серця. Все буде добре, – однак тітка Зоя не розуміла, наскільки вона тоді помилялася. 
Першу ніч ми переночували в подруги, потім зняли готель ще на два дні, далі орендували на два місяці квартиру. Згодом взяли іпотеку й придбали своє житло. З родичами чоловіка ми так і не спілкувалися, ніхто нам нічого і не пояснив, що таке трапилося в той день.
Пройшло вже чотири роки, як раптом на початку весілля його родина з’явилася в нашому житті. Вони захотіли, щоб він виписався з квартири добровільно: він не відмовився від участі в приватизації, тому мав повне право там проживати, навіть якщо квартира буде продана. Чоловік норовити не став. Виписався, прописався у нас. Подяки так і не дочекався.
Мені вся ця ситуація була дуже дивною, оскільки парадом керувала Олена, матір взагалі не виходила на зв’язок. Мох друзі говорили, що ще тоді треба було викликати поліцію, адже Ігор там прописаний. Але ми вирішили не чіпати їх, щоб не пахло.
Ось так і з’їхали, ми щасливі, що вони про нас забули і не вимагають більше нічого. В майбутньому навіть і не думаємо їм допомагати, родичі самі зробили свій вибір. Живемо собі тихенько й нікому не заважаємо.
Правда, я ще досі думаю, що Олена таке сказала свекрусі, що вона вирішила нас вигнати на вулицю. Після весілля вона мене донечкою кликала, просила з ними проживати, а тут щось як відрізало. З того часу ми більше не бачимося, а мені шкода чоловіка, бо він просто розчарований після цієї ситуації.
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!