Усіх богів я молила, аби донька моя знайшла собі нормального чоловіка. Триста разів їй казала, що треба свого поля ягоду шукати – а воно наче горохом об стіну! Вийшла моя Наталочка заміж за селюка…
Це для мене такий удар був… Нижче пояса, як чоловіки кажуть.
Бо ж доця моя – золото, а не дівчина. Вивчилась на червоний диплом, роботу собі хорошу знайшла, ціну собі завжди знала. З дитинства я привчала її, що як людина тобі не рівня – нема чого навіть дивитись в її сторону!
А тут на тобі – Руслан цей звідкись намалювався. Він мені одразу не сподобався. Що ім’я дурнувате якесь, що сам із себе він негарний… Словом, я одразу на ньому хрест поставила. І не даремно.
Через два роки після весілля, на яке я донечку свою так і не благословила, почались у молодої сімейки проблеми. І все через гроші, яких їм не вистачало. Але ж я знаю, що поки Наталочка сама жила – ще й відкладати примудрялася.
– Наталочко, розказуй, що там у вас не заладилося? – одно допитувалась я в доньки.
– Усе нормально, ми самі розберемось, – тільки й отримувала у відповідь.
Але ж я і так знала, що там у них не так. Зятьок мій має аж 9 класів освіти, на нормальному роботу брати його не хочуть. А за 10 тисяч він працювати теж не хоче. Розказує всім, що він не раб, аби за такі копійки спину гнути. Та і взагалі, на якогось “дядька” працювати – не солідно. От і сидить у доньки моєї на шиї і без роботи, і без грошей. Теж мені – бізнесмен!
Я в їхні справи не лізла, бо донька в мене дуже вперта виросла. Але ж зять мій на голову мені вирішив вилізти!
– Інно Василівно, здоровенькі були! – прийшло якось це чудо до мене в гості без попередження. – Ну що, будемо квартири ділити?
– Які ще квартири? Що ти мелеш? – аж підскочила я, коли побачила його на порозі.
– Ваші, які ж ще? Мені Наташка на мізки капає, що дітей уже пора народжувати. От я і думаю: буде хата – будуть малюки. А як задавить вас жаба єдиній доньці квартиру подарувати… Будемо розлучатися, мабуть.
Мене наче водою холодною облили… Це ж рознюхав він десь, що в мене ще дві квартири є, які я в оренду здаю! Хотілось вигнати цього Руслана і послати його далеко й надовго. Але він сам пішов. Сказав, у мене два тижні є, аби подумати.
Тепер не знаю, що робити. І квартиру віддавати не хочу, і щастя в доньки забрати боюся…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що робити в такій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!