Невелике село під Харковом. Вже третій тиждень тут. За цей час здається, що я постарів на 10 років, хоча мені всього-на-всього 25. Може, коли я повернуся додому, то буду сивішим за свого дідуся?
Телефоную до батьків, кажу, що у нас тут все спокійно. Звісно, що це брехня. А що я маю сказати? У нас тут обстріли, гинемо, як ті мухи, техніка горить, не знаємо, що виживемо? Дякую, не треба. Я повинен їх захищати. А не наганяти паніку.
Тут приїздить машина з провізією. Продукти, гуманітарна допомога від волонтерів: одяг, шкарпетки, якісь солодощі. Наприклад, на Паску привезли стільки смакоти, що я аж ремінь не міг защепити. Скучив за рідним Івано-Франківськом, чесно.
А тут з машини виходить наш водій Старий Сірко (прізвисько)… з бабусею. Вона тримає великий пакунок в руках. Спирається на ціпок та помалу шкутильгає до нас. І де Сірко таку пасажирку знайшов?
– Вітаю, синочки. Я вам принесла тут домашній сирочок, молочко. Тільки сьогодні рано здоїла. А ще тут яєчка, кава розчинна, пряники. Хліб, сама пекла! – хвалиться старенька.
Ми дивилися на бабусю, як баран на нові ворота…
Тут майже лінія фронту, найближче село кілометрів ну 20 мінімум.
– Сірко, де ти її взяв? – питає наш командир.
– Йшла дорогою. Мені стало шкода. Кажу “залізайте, бабусю”. А виявилося, що вона до вас їхала, продукти передати!
Бачу, що бабуся вже розкладає гостину – розстелила скатертину на землю, розкладає хліб, дістає яєчка, ще сир домашній розсипає на тарілку. Господарює, як вдома, чесно!
Наші хлопці сіли, поїли. На щастя, було тоді тихо, ворог дав нам час відпочити та попоїсти. Тільки бабуся сіла на стільчик для риболовлі, склала руки та дивиться на нас, немов на кошеняток.
– Бабусю, а ви чому сюди йшли?
– Як це чому? Я ще вас раніше бачила, як ви сюди їхали. Ось вирішила вам принести їсти.
– Так у нас все є.
– То все магазинне, не смачне. А моє домашнє, свіженьке!
– Але чому?
– Ну а хто, як не я?
Знаєте, після цих слів я захотів плакати…
Старенька бабуся йшла до нас, аби просто нагодувати! Це ж яке треба мати добре серце!
Наш Сірко зголосився відвезти назад таку бабусю. Ми подякували за смачний обід, але наголосили бабусі. що трохи небезпечно так ходити до нас “у гості”.
– Пождіть, а як вас звати? – запитую бабусю
– Галина Богданівна.
Ми з хлопцями її обійняли. Вона пахла свіжим хлібом та молоком.
Знаєте, таких добрих людей дуже мало на світі. Я подумав, що точно хочу назвати свою доньку на честь бабусі. Сподіваюся, що скоро така моя мрія здійсниться. Після перемоги, звісно. Інакших варіантів у нас нема!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
А Ви погоджуєтеся зі словами хлопця?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!