Важко уявити, яким могло б бути моє життя, якби я колись не поїхав з рідного міста. Але тоді я вирішив ніколи не повертатись до рідної домівки й більше не спілкуватися з мамою. А сталося це не просто так.
Досить довго я жив з ненькою, не міг знайти собі пару. Сестра Марина тоді вже вийшла заміж, двох дітей народила, а я не поспішав, мав роботу, гуляв і розважався. Багато разів чув докори мами:
– Тридцять років! Що ти собі думаєш? Хто вже за тебе піде? Якась розлучена з дітьми?
– Не переймайся, в Європі й в 40 одружуються – і нормально.
– А потім дітей народити не можуть! Це тобі треба?
Я не слухав неньку. І жодного разу не мав серйозних стосунків. Просто не траплялася добра дівчина. А тоді я випадково дізнався, що мама потайки домовилась із сестрою. Вона вирішила залишити свою хату Марині, а мені навіть не сказала. Якби не однокласник нотаріус – я б так далі й жив, не знаючи правди. Тоді розлючений прибіг до мами:
– Як ти могла? Хіба ж це чесно? Я ж твій син!
– Послухай в Марини діти підростають. А ти навіть дівчини не маєш! Я ж не чужим залишила, а твоїм племінникам.
– А як в мене діти будуть, то їм що залишиш?
– Паї. Це теж не погано.
– Ти мала б порадитися, розповісти мені. Більше ти мене не побачиш.
Я зібрав речі й поїхав геть. З Мариною також не хотів спілкуватися. Поїхав до Одеси. Знайшов там роботу. Жив з іншими чоловіками, які працювали на будівництві. Ненька шукала мене, та я попросив передати, аби мене не турбувала.
Минуло кілька років такого життя. Я сумував за домом, але був впертим, повертатись не хотів. А потім зустрів свою Наталку. Вона й справді була розлучена, та значно молодша і без дітей. Ми почали жити разом. А коли вона завагітніла – просто тихо розписалися. Дружина завжди випитувала:
– А де ж твої батьки? Я б так хотіла із ними познайомитися.
– Тата давно нема, а мама жива, та від мене відмовилась.
– Хіба ж це можливо? Поїдьмо до неї в гості. Онука покажемо, вона передумає.
– Не потрібен їй мій син. Вона вже має онуків.
Хоча в душі я все ж хотів розповісти мамі, що я одружився і все в мене добре. Зупиняла впертість.
Так минали роки. Наш Дмитрик зростав, а згодом ще й Данило народився. Вони питали про бабусю, а я мовчав, не знав, що казати. Та роки летять швидко, згодом діти поїхали на навчання. Дмитро вирішив стати військовим, та ніхто тоді не думав, що буде війна. Але минув рік і вона почалася. Тепер мій старший син на фронті. Ми з дружиною втратили сон і спокій. Данило ж тепер працює програмістом.
І ось зараз щось в мені змінилося. Можливо через вік, або ситуацію в країні, та мені було цікаво, чи ненька не хворіє, чи досі жива?Ще й дружина почала вмовляти:
– Любий, я ж бачу, що тобі важко! Поїхали на твою Батьківщину.
Врешті я погодився. Ми поїхали. Тридцять років я не був вдома. І ось побачив рідну хату. Але в ній жили чужі люди. Виявилось, сестра дуже давно продала господарство і поїхала в США.
– А де ж стара жінка, яка тут жила?
– Живе на дачі, на околиці міста.
Ми поїхали на дачу. Там все було в жахливому стані: поламаний паркан, пробитий дах, некошена трава. Я увійшов – і очам своїм не повірив. Ненька сиділа на ліжку, зовсім старенька. Та вона мене впізнала:
– Синочок мій, ти пробачив?
– Це ти пробач впертому дурневі!
Я гірко заплакав. Збагнув, як помилявся. Зібрав мамині речі й ми поїхали усі разом до нас додому. Тепер ненька з нами. Наталя дуже її полюбила, допомагає в усьому. Сини щасливі. Дмитро мріє приїхати з фронту побачити бабусю. А сестра моя Марина навіть не з’являється. І, як виявилось, вже дуже давно.
А ви б пробачили, якби ваші батьки так вчинили зі спадком?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!