– Це хто там? – здивувалась Марина і застигла, коли побачила на ліжку Злату

Кінець літа. Марина як звично приїхала до батьківської квартири перед початком навчання. Вона тут народилась і виросла.

Того вечора дівчина зустрілась з найкращою подругою Златою, говорили довго, як завжди. Ділились новинами та дівчачими плітками.

– Я не розумію, що сталося з татом! – переймалась Марина.

– Справді? А що не так? 

–  Не знаю, я розпитую, а він нічого не пояснює. Я бачу по обличчю, що його щось мучить. Невже йому геть самотньо, що мені тепер переводитись на заочне і знову жити з ним? 

– А що він на це каже?

– Каже, що не треба, він в нормі. Ще й мама з Італії пише, хоче, щоб я приїхала до неї, навіть дорогу мені оплатить. Але ж в мене тоді сесія починається. Навіть не знаю.

– І як їй на новій роботі? – цікавилась подруга.

– Не гірше ніж Світлані Петрівні!

– А хто це? Твою маму ж звати Люба?

– А, це я про свою бабусю. Вона точно так само поїхала в 40 років на заробітки. Знайшла там коханця, а через 10 років повернулась наче в нічому не бувало.

– А чому повернулась? – здивованими очима дивилась та.

– Бо його дружина приїхала і вигнала мою бабу. А дід їй вибачив, вони так і жили до старості разом.

– Ого! Та такого не буває! – сміялась дівчина.

– Ти просто ще мало про мою родину знаєш! От і мама так само, рвонула до Італії. По тих самих стопах пішла.

Дівчата щиро сміялися, що аж животи боліли. Її подруга Злата вчилась тут і роботу знайшла. А от Марині завжди хотілося до кращого життя, до столиці.

– А ти не хочеш зі мною поїхати? – спитала Марина.

– А що я в тому Києві робити буду? В мене тут дім, робота, кохана людина!

– Що? І ти від мене сміла це приховувати? Хто він? Точно немісцевий, бо ти колись казала, що у нас немає гідних хлопців!

– Ну чому ж! Він якраз звідси! – хитро посміхнулась дівчина. 

– Розповідай усе! Хочу знати всі подробиці! – очі Марини аж загорілися від інтересу. Дівчата покрокували по каву до найближчого кіоску, вечоріло, хотілося зігрітися.

– Ну! На чому ми зупинились? Він красень? 

– Ой! Для мене так! 

– Справді так закохалась? Познайомиш нас? 

– Трохи згодом! 

– Можеш не хвилюватись! Я не стану його у тебе відбивати! Ми ж таки найкращі подруги!

– Я знаю, що тобі можна довіряти! Ех, так жаль, що ти мусиш знову їхати! Мені тебе тут так бракує! А ще за тобою часто Женя питає!

– А мені тебе! Якби не навчання то приїжджала б частіше. Справді? Ну був би він рішучішим! Просто в мене для тебе теж є дещо цікаве! – Марина нахилилась над вухом Злати і щось прошепотіла.

– Невже! Ти це серйозно!? – дивувалась подруга. – То я тебе вітаю! 

– Дякую! Але я ще не казала татові! Годі підібрати правильні слова! Соромлюсь трохи!

– Ти якась смішна! А що не так зі словами: “Тату, я виходжу заміж?” – дівчата знову реготали.

Марина таки розповіла батьку цю новину, а він щиро порадів за неї. А через місяць вона повернулась додому. Чому так раптово? Бо її наречений виявився ще тим козлом!

І як вона взагалі хотіла виходити за нього? Вона шукала підтримки у батька, єдиного чоловіка який по-справжньому любив її.

Дочка хотіла зробити сюрприз. То був ранок суботи.

Вона відчинила двері своїм ключем. У квартирі наче була тиша. Марина зняла взуття, куртку, пішла прямо у вітальню в надії побачити, як тато сидить на дивані, та його там не було.

За мить він вийшов у футболці з іншої кімнати.

– Доню? А ти як тут? Чому не подзвонила? – його вигляд був геть тривожний.

– Любий, а принеси скляночку води, будь ласка! – почулося знайомим голосом з кімнати.

– Це хто там? – здивувалась Марина і застигла, коли побачила свою подругу Злату на ліжку.

– Ти? Що це все означає?

Тоді між ними розгорівся скандал, що напевно чули всі сусіди. Марина шокована, батько не знав, що й сказати, а Злата пояснювала, що між ними справжнє кохання і взагалі-то вони вже два місяці як одружені.

Марина просила батька прогнати подругу. Просила, плакала, відмовлялася вірити в побачене. Їй було огидно, як Злата взагалі пішла на таке, як це сталося? У голові майоріло сотні питань і жодної відповіді.

Коли батько сказав, що не збирається проганяти Злату, дочка розвернулась та пішла геть. В неї ще була надія, що батько зробить як вона каже, побіжить за нею, почне просити вибачення. Але коли зрозуміла, що ніхто по неї не йде, гірко заплакала.

Нікого більше з близьких людей у місті крім Жені у неї не було. Тож Марина подзвонила до хлопця. Через 10 хвилин він вже був поруч та підставив їй своє плече.

Насправді він довго кохав дівчину, але боявся зізнатися, його почуття видавали очі. Важкий тоді був день. Минуло трохи часу.

Додому Марина поверталась не так охоче, як колись. А коли приїжджала, то зі Златою могла перекинутись хіба що кількома словами.

Їй не хотілось помічати круглого животика подруги, не хотілося думати про те, що тепер вона її мачуха. Голова крутилась обертом щойно дівчина згадувала ту ситуацію. Але потрібно було якось з тим жити.

Минали тижні, місяці. Тим часом зустрічі Марини з Женею переросли в симпатію і кохання. Марина вже не так гидувала залишатись вдома зі Златою та батьком. Тим більше вони з Женею часто гуляли вдвох.

Якось повернувшись з прогулянки Марина не застала нікого вдома. Її це здивувало. Але за мить із сусідньої кімнати донісся пронизливий стогін.

– Злата? Це ти? – перелякано сказала та і зайшла всередину.

На підлозі скрутившись від болю лежала Злата. Вона обома руками схопилась за свій вже великий живіт. Їй дуже боліло.

– Може лікаря викликати? – ніби байдуже спитала Марина, але та лиш похитала головою.

– Аааа! – крикнула Злата.

– Добре! Вже викликаю! Алло! Швидку на Шевченка 29, тут жінка народжує! Алло, тату! Ти де? Твоя дружина от-от народить! Бігом сюди! – Марина миттю забула всі свої образи, їй було не менш страшно ніж Златі. Дівчина молилась, щоб все обійшлося добре.

– Принести води? Злата, що мені зробити? Все так погано? Не мовчи! – панікувала Марина та намагалась виконувати вказівки дівчини.

Через пів години до квартири зайшли всі: батько, лікарі з ношами та Женя. Всі метушились, лиш Злата не зводила повні сліз очей з Марини. Схопила її руку і пронизливо глянула ніби торкнулась самої душі.

– Поїхати з тобою? – спитала Марина наче все розуміла.

– Так! Мені так страшно! 

– Вибач мені Злата! Я була такою дурною! 

– А ти мені! Вибач, що одразу не сказала! 

– Так, дівчата! Свої мелодрами залиште на потім! Нам пора в лікарню! – їх перервали лікарі й помчали до карети швидкої.

Потім все було добре. Злата народила здорового хлопчика. А стосунки між дівчатами враз стали як колись. Коли подругу виписали, Марина не хотіла відходити від дитини.

Якось ввечері вона пила з татом чай. 

– Дякую тобі! – ніжно промовила та.

– За що? – здивувався батько.

– За все! За такого класного братика та ідеальну мачуху! Я була такою дурною тоді! 

– Доню! Не кажи так! Я теж не знав, як з тобою про це поговорити! Але сталось те, що сталось! Я тебе так люблю! – батько обійняв Марину, вона заплакала від щастя.

– А в мене для тебе є ще одна новина!

– Справді? Яка ж? 

– Я виходжу заміж! Ми з Женею скоро підемо подавати заяви до РАЦСу! 

– Доню! Вітаю! Ви дуже гарна пара. І чесно кажучи я навіть здогадувався, що так буде! Будьте щасливі! І ніколи і нікому не дозволяйте зруйнувати ваше щастя! 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Коментарі

JuliaG
Adblock
detector