– Це любов всього мого життя, я без неї пропаду! – Хіба ж то кохання сину? От у наші часи…

На старості розумієш, яке довге і складне життя прожив, скільки правильних і неправильних рішень зробив… Досвідом своїм хочеться з молодими ділитись, щоб вони на те ж мінне поле не лізли. Але ж хіба нас хтось слухає?

Син – наша єдина з дружиною дитина. Усе дитинство ми його від усяких бід захищали, підказували, що правильно, а що ні. Коли ж Сашко став підлітком – відпустили його у вільне плавання: давали іноді якісь поради, але вказувати та командувати перестали. 

Я пам’ятав, як мені в молодості оці всі настанови не подобались, тому й виховував свого сина без них. За всі ці роки лише раз батьківські переживання гору взяли.

Привів син додому дівчину. Сказав, женитись з нею буде. Ми з дружиною переглянулись і зрозуміли одне: вона його й погубить.

Не скажу, що молодь зараз зіпсована, бо такі дівчата і в наш час були: треба їм тільки гроші й увага, а як одного чи другого їм дати не можеш – швидко тобі заміну знаходять.

– Синку, ти подумай краще, хіба воно тобі треба? Чи більше дівчат на світі немає? – старався я вберегти сина від неправильного рішення.

– Та що ти розумієш взагалі?! – кричав у відповідь мені син. – У нас любов, я без неї пропаду!

– Хіба ж то любов? Ти їй гроші даєш то на те, то на це. Тому вона тебе і любить. А як знайде когось багатшого – швидко і думати про тебе перестане. Кажеш, я нічого не розумію.. Та чи я молодим не був, по-твоєму? Колись і в мене дівчина була, ще до твоєї мами. Аліною звали її. Ох і добра була молодиця: і гарна, і фігура як у моделі… Тільки моргне оком – всі хлопці слину пускають. А вона серед усіх вибрала мене. Я тоді думав, що це моя доля, любов усього життя! Збирались вже весілля грати, як я у страшні борги заліз. Як думаєш, де та Аліна поділась? Мама ж твоя постійно поруч була, хоч і знала, що не дуже мені подобається. Вона в мене вірила, підтримувала постійно. Завдяки їй я в люди й вибився. Тільки це любов’ю можна називати…

Пошепки

На жаль, сповідь моя успіху не мала – одружився Сашко з Ілоною, як і планував. Зі мною спілкуватись перестав.

Я довго картав себе за те, що язика за зубами не стримав, а через три роки син повернувся до батьківської хати.

– Розлучаюсь я. Вона мені зрадила з керівником своїм, – повідомив Саша. 

До нас він прийшов вчасно, бо все частіше почав заглядати в чарку. 

Сина ми, звісно, самого не кинули. Кілька років приводили його до тями, лікували, вчили жити спочатку. Хоча іноді я й хотів сказати, що він сам у всьому винен, бо колись мене не послухав… Але цього я собі ніколи не дозволяв. На те я і батько, на те я і старший – вчити, розуміти та любити за будь-яких умов.

Зараз наш син зустрічається з чудовою дівчиною і я щиро сподіваюсь, що в них усе складеться добре. З порадами після того випадку я стараюсь не спішити – підказую щось Сашку тільки тоді, коли він про це сам просить. А син нарешті зрозумів, що я завжди бажаю йому тільки добра. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Чи повинні батьки вчити дітей, як треба жити?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!