Кілька років тому я лишилась одна з дитиною на руках, бо Дмитро, чоловік мій, пішов до іншої жінки. Та її, чесно кажучи, і жінкою назвати складно… Усе село до неї бігало, от тільки заміж ніхто брати не хотів. Усі знали, як вона на життя заробляє і чим розважається у вільний час. Тільки в мого розуму не вистачило: зробив їй дитину, мене кинув і побіг нове життя жити.
Не буду лукавити: образа така засіла в душі, що я обом їм тільки найгіршого бажала. Село в нас невелике, з дитиною про другий шлюб можна і не мріяти! Звісно, я ненавиділа тих, хто мені майбутнє перепаскудив.
Свекруха тільки в мене свята виявилась: і жити до себе взяла, і з роботою допомогла, і з внучкою сиділа. Словом. віддувалась за гріхи сина на максимум.
Я вже й змирилась, що така моя доля, аж селом звістка принеслась: Дмитро і жінка його нова їхали відпочивати, а назад вже вернутись не змогли. Якась там аварія з автобусом сталась, що українських туристів віз, та вони й не вижили.
– Отак вам! Я ж знала, що Бог щось та й бачить. От і мої молитви почуті! – не могла спершу натішитись я. Воно може виглядає не дуже по-людськи, але мене зрозуміють тільки ті люди, які переживали важкі зради…
Щастя моє від такої новини було не довгим, бо свою другу дитину колишній мій на відпочинок не взяв. От і лишилась вона тепер з нянькою та бабцею лежачою.
– Аліно, треба внучку до себе забирати, – ошелешила мене якось свекруха. – У них же ні братів, ні сестер не було. Я, виходить, найближча родичка. Сваха не ходить вже кілька років, куди їй ще ту дитину… А нам що? Де одне, там і два!
– Ви що, зовсім ку-ку?! – крикнула я. – Велике вам дякую за все, що ви робили для мене, але не здається вам, що це вже занадто? Це чужа дитина, хто зна від кого народжена! Її мати життя мені зіпсувала, а я тепер маю про цю дівчину як про рідну дбати?!
– Це дитина мого сина. Якщо вже склалась так доля, що він мусив загинути, то я його кровинку повинна сама на ноги поставити. Ясно тобі? А як щось не так – збирай свої речі й переїжджай.
Я не знаю, що робити. З одного боку, я почуваюсь жахливою людиною, бо дитина і правда ні в чому не винна. З іншого – хіба ж я зможу щодня дивитись на дитя, через яке так і не змогла стати щасливою?! І як тут жити далі…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Повинна свекруха виховувати дитину покійного сина чи ні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!