Життя в мене, м’яко кажучи, не цукор. Зробила величезну помилку, вийшовши заміж за Миколу. А все тому, що батьки виховували мене дуже суворо – на танці не пускали, з хлопцями спілкуватися не дозволяли. От я й досвіду ніякого не мала, тому й не розгледіла, що обранець мій – ні до чого!
Коли ми почали зустрічатись мені було 22 роки, а Миколі – 24. Він досі жив з мамою. Людмила Іванівна обожнювала сина, виховувала його сама. Тоді мене не здивувало те, що вона досі прибирає в кімнаті дорослого сина, пере йому речі, готує їжу. Лише згодом я зрозуміла, попри свій вік, він був дитиною.
Досить скоро ми одружилися. Жили із моєю бабусею, яку я мала доглядати за квартиру. Микола ж обіцяв дуже багато.
– От зараз я зароблю і ми ремонт у квартирі зробимо! Я все вмію, можеш не сумніватися.
Щоб ви розуміли, відтоді десять років минуло, а ремонту досі немає. Та чоловік тоді його розпочав, позривав старі шпалери, дірок наробив, в такому стані воно все й стоїть. Соромно друзів запросити.
Я ж часу зовсім не мала. Доглядати стареньку було дуже важко. Ще й донька відразу народилась. Я ходила постійно стомлена і засмучена. А Микола взагалі мені не допомагав. Виявилося, що він самий, наче мала дитина.
Щоранку я мала готувати йому сніданок, прасувати одяг. Навіть шкарпетки він не міг самотужки знайти. Це якась катастрофа! Взяти їжу з холодильника і розігріти у мікрохвильовці – теж проблема. Часом мені бракувало сил, починалися сварки.
– Невже ти бутерброд собі зробити не можеш?
– Я з роботи стомлений повертаюсь. Як ти собі це уявляєш?
Якби ж Микола хоч заробляв нормально. Та отримував він копійки, якихось 10 тисяч гривень на місяць. Хіба ж це гроші? Та й взагалі не перероблявся. Сидів собі в теплому офісі й каву годинами пив. Як не зателефоную – на перекурі. Мені було страшенно прикро через це все.
І мало того, що від чоловіка допомоги не дочекаєшся. Ще й свекруха жити не дає. Увесь час переймається, чи не голодний її синочок, чи все в нього добре. А тоді із зауваженнями до мене приходить.
– Слухай, Микола приходив. Щось він геть схуд, може хворий. А він добре їсть? Та й штани не випрасувані добре!
Терпіла я усе це довго. Та нещодавно вирішила змінити тактику. Коли в п’ятницю Микола повернувся з роботи, зняв свій одяг і залишив на підлозі – я зателефонувала свекрусі:
– Це терміново! Приїжджайте!
– Що трапилось?
– Побачите.
Людмила Іванівна відразу ж приїхала. Щойно увійшла – я її запитала:
– Як гадаєте, мама має дитину безпорадну доглядати?
– Так, звичайно. А навіщо інакше жити?
– В мене дитина є – донечка. А у вас синочок! То одяг його зберіть, погодуйте й викупайте.
Тоді я зібрала доньку і поїхала з нею в кафе вечеряти. Коли ж повернулась – на мене чекав лихий чоловік зі свекрухою. Вони сказали, що жінка не має права так поводитися. А я розумію – жити надалі так не хочу.
Як гадаєте, реально перевиховати такого маминого синочка?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!