Я живу в будинку свекрухи з чоловіком та двома дітьми. Раніше з нами ще жила бабуся Марія – це свекрухина мама, але два роки тому її не стало.
Наш будинок завжди був, як вулик, постійно гості.
У бабусі Марії п’ятеро дітей, тому у хаті завжди людно. Навіть, коли всі вони поодружувались – і роз’їхались, все одно на свята завжди їхали до своєї мами. Згодом і онуки до бабусі.
Ми зі свекрухою в той час бігали на кухні та пригощали гостей. Моєму чоловіку такий ритм і стиль життя підходив.
Василь ніколи не допомагав мені на кухні та з хатніми справами. Він лише пригощався з усіма та гонив мене до роботи.
Коли у свекрухиних братів та сестер понароджувались діти, то гостей у нас поменшало й мені стало легше, бо не потрібно було постійно готувати багато й бігати з тарілками. Тепер у них вже є свати й онуки і вони гостюють у них.
Василя такий стан справ не влаштовує. Він хоче, щоб усе було як і колись – 19 років тому.
– Це ти винна, що до нас більше ніхто не приїжджає. Випровадила всіх і тепер задоволена – говорить мені чоловік.
– Та чому ж я? Я завжди радо їх зустрічала й пригощала. Нікому й поганого слова за ці всі роки не сказала, а ти мене звинувачуєш.
– Ти тільки й знала, що жалітись як тобі важко. От люди й перестали до нас їздити.
– У них свої родини тепер. Діти, свати, онуки, от і приїжджають рідше, але ж все одно навідуються.
Та моїх слів Василь слухати не хоче, а продовжує мене звинувачувати. Сподіваюсь, коли і у нас свати будуть, то він заспокоїться. Не знаю лише чи ми не розлучимось до того часу.
Як достукатись до чоловіка та пояснити йому, що життя йде своїм плином і нічого не буде як колись, все змінюється.