Чогось усі думають, що як в людини є гроші, то вона ні біди, ні горя не знає. Називаєте нас мажорами, а самі й подумати не хочете, через що прийшлося пройти таким, як оце я!
Зараз мені 37 років. Живу я в столиці, маю свій бізнес, квартиру, пару машин. І багато хто думає, що мені просто із сім’єю пощастило, що я Бога за бороду схопив. Та от тільки родом я із такого малого села, що його й на картах не завжди видно. Скільки себе знаю, батьки завжди жили бідно, на всьому економили.
А мені таке життя ніколи не подобалося! Я завжди хотів, аби в нас було більше грошей, аби мама могла собі теплі черевики купити на зиму. І я постійно вчився. Із самого ранку і до пізньої ночі я сидів над книжками. А батько на мене за це злився. Кричав, що я повинен помагати у свиней вичищати, а не дурницями займатися. Словом, сварилися ми так кожен день, аж поки не сталось те, що сталося.
– Думаєш, ти чогось доб’єшся? Вважаєш себе кращим, аніж ми з матір’ю? Ну то збирай свої манатки і котись під три чорти! – якось випалив батько. – Мені не треба нахлібники в хаті. Або за розум берися, або щоб я тебе більше тут не бачив!
Такого терпіти я не став. Зібрав речі та й пішов. Спочатку в друзів жив, потім по сусідах ходив… А тоді аж вирішив у місто поїхати та долю випробувати. Ким я тільки не працював: і двірником, і охоронцем, і касиром. Коли трохи освоївся, мене взяли варити каву. І так мені це сподобалось, що назбирав я трохи грошей та й відкрив свою кафешку. А там уже пішло-поїхало: правильні знайомства, важливі рішення і великі гроші.
З батьком усі ці роки я не бачився. Тільки мама, бувало, приїжджала до мене. Перевіряла, чи я хоч живий-здоровий. І, скажу вам чесно, усім так було добре. Усе змінив той день, коли мама подзвонила пізно увечері.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Сину, їдь бігом додому! Батькові так погано, що не дотягне, мабуть, і до ранку! – плакала мама у слухавку.
– Мамо, нащо воно мені треба? Не дотягне – то й Бог з ними, невелика біда, – відповів я байдуже.
А вона як почала ридати! Давай вмовляти мене, що треба приїхати, що так не можна… Прийшлося таки на ранок відправлятися в дорогу.
У батьківській хаті я не був уже років з п’ятнадцять. І навіть уявити не міг, що тут усе так погано. Старі вікна, задуває скрізь, їсти нема чого, холодно. А батько, який завжди був кремезним і сильним чоловіком, лежав у куточку біля стіни і тихо стогнав. Сивий, кволий – я не одразу і зрозумів, хто це такий.
Раптом він ухопив мене за руку і почав щось бурмотіти. А я на нього й глянути не міг! Не знаю що то було: чи жалість, чи відраза. Вибіг я з хати та поїхав у місто, в найближчий готель. Зранку подзвонила мама. Сказала, що відійшов батько у засвіти. Попросила приїхати ще раз.
Коли я вернувся, мама дала мені коробку з якимись дивними речами. Я трохи там порився і зрозумів, що то були мої дитячі іграшки… А ще – купа вирізок із газет, де згадували про мене і мої кав’ярні.
– Це все тато збирав. Ото як ти пішов, він зрозумів, яку дурницю зробив. Так же він себе за це сварив, а як помиритися – не знав. Боявся, що ти йому не простиш. Але як же він тобою пишався! Усім хвалився, який ти в нас молодець. І одно газети перечитував, аби тебе хоч так побачити, – пояснила мама.
Я вибіг з хати, з очей потекли сльози. 15 років ми втратили. Це ж наче ціле життя! Так багато чого хотілося батькові сказати, от тільки ж його вже не було. Побачив мене, покаявся, мабуть, і пішов…
Як далі з цим жити – не знаю. Але я для себе затямив урок: сваритися з тим, хто тобі дорогий, – найбільша у світі дурниця.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!