Прийшов якось у школу новий вчитель. І хотів він дітям одразу пояснити, що в цьому житті повинно бути на першому місці. Зібрав він деревʼяні брусочки та й почав собі щось будувати на столі.
⁃ Гляньте, діти, сюди. Перший ряд цих деревʼяних кубиків — ваше вміння любити, співчувати, іти на допомогу. Тут і ваша доброта, і щирість, і все хороше, що можна від життя взяти. Це зветься людяністю.
Діти зацікавлено дивились на вчителя, не розуміючи, що відбувається. А вчитель поки почав будувати другий, уже трохи менший рядочок.
⁃ Оце — ваші досягнення, які стоять на людяності. От і професія, і робота, що приносить задоволення.
І так рядок за рядком учитель будував не дуже стійку піраміду. І кожен рядок щось означав: то здоровʼя, то сімʼя, то любов, то успіх… І так, аж поки деревʼяні кубики не закінчилися.
⁃ Те, що ви зараз бачите — ваше життя. І все воно стоїть на людяності, – сказав учитель, а потім витяг один кубик з першого ряду. Вся піраміда рухнула. Тепер це була просто купка шматочків дерева.
Так воно і є: поки ми будуємо все на людяності, доти й маємо все. А як тільки забуваємо про найкращі свої людські риси – втрачаємо все, лишаючись з пустими руками.
Згоді з цією притчею?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!