Найчастіше я згадую його посмішку. Таку щиро з ямочками на вустах. Вона завжди була чарівною, вмить могла повернути до життя, навіть в найважчі дні. От і закарбувалася в пам’яті такою, як 20 років тому.
Я мала одне-єдине бажання – щоб він повернувся. Я намагалась зробити собі інвалідність і заплатити гроші, лишень, щоб він був поруч – живий і бажано неушкоджений. Рік – це надто довго. Він взагалі не мав права без мого дозволу це вирішувати. Ми сім’я! І мені потрібна його підтримка, допомога, а не героїзм.
І ось він повернувся. Та не відразу. Спочатку мені повідомили, що він в госпіталі. Потрапив під обстріл, має серйозне поранення, контузію. Казали, що герой, виніс на руках шестеро трьох побратимів, хоча й самий ледве йшов. І через це мало не втратив ногу.
Перше, на що я звернула увагу – це його очі. Зовсім порожні. В них не було кохання, радості від зустрічі чи хоча б втоми або суму. Він дивився у вікно, байдуже. І зовсім не було посмішки, навіть натяку на ті ямочки. Їх просто стерла з обличчя війна. Це був не мій коханий, хтось інший, чужий.
А потім ми приїхали додому. Точніше приїхало його тіло, а він залишився там на лінії вогню. Не реагував на дітей, а мої розмови його просто дратували. Яке я маю право скаржитися на життя? Все ж це не проблеми! Дрібниці, про які не слід навіть згадувати.
А люди… Він ненавидів усіх людей. Особливо чоловіків – сусідів, друзів, навіть просто чужих. Вони не мають право жити так, наче війни не існує. Боягузи, які спокійно п’ють пиво й курять на балконі. Не заслуговують на це життя!
Тепер його навіть тиша дратує. Вона зловіща. Але й руйнувати її не можна, тільки не музикою чи сміхом. Це все зайве. Люди живуть, вдаючи, що пекла не існує. Але воно поруч.
Я вже збагнула, що мого коханого немає. Він залишився там. Не знаю чи повернеться колись, чи це станеться взагалі.
Війна зруйнувала не просто міста, села, домівки. Вона знищила щось більше. Вирвала з корінням наші душі, усе найсвятіше.
Та я знаю, що маю триматися, щоб не було. Вірю, що мені вдасться його повернути. Просто потрібен час!
А зараз моє бажання здійснилося. Він вдома, хоча й не поруч. Ціна надто висока.
Нехай кожен з нас донатить, волонтерить, та цього замало. Усі ми в боргу. І маємо це розуміти! Адже наші хлопці, які зараз там, платять значно більше. І не кажіть, що в них високі зарплати, пільги. Це все пил – сьогодні є, а завтра – ні!
Скільки ж треба часу, аби усім нам повернути життя? І чи зможемо ми взагалі оговтатися?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!