Я далеко не остання людина у нашому містечку. До своєї посади я йшов дуже довго, власними силами… Звісно, багато хто із містян мене поважає, часто люди не пропускають можливості словом перекинутись.
Та зараз не про те, хто я, що я… А про те, як ми чогось забули про людяність.
Це було минулого року. Тоді в нас, як і по всій Україні, світло вимикали частіше, ніж вмикали. Ми до цього, чесно скажу, не були готові. На якийсь час багато чого в місті просто стало… Так і з водою сталось. Є в нас місце, де кожен може набрати собі питної води. І от ми трохи погралися, поставили туди хорошу помпу, аби якось цей процес прискорити. Бо люди на морозі в таких чергах стояли, що страшно було й глянути…
Завжди біля цього бювету в нас чергував Вітя, місцевий комунальник. Не завжди хотілось людям руками холодних кранів торкатися, от він їм і помагав. Та й за порядком наглядав. Але якраз під час відключень він зліг з ангіною. Робити нічого – пішов я замість нього почергувати.
Надів рукавиці теплі, куртку та й лице шарфом з усіх сторін замотав. Тільки очі й видно.
– Ей, Вітя! Ти заснув? Я вже 5 хвилин чекаю, поки ти там дурня клеїш! – кричала на мене якась тітонька з черги.
– Вітя, ти що, геть розум втратив?! Чи ти не бачиш, що вода мені на ногу попала? Воно ж задубіє зараз! – верещав якийсь чоловік через хвилин 5.
– Мені нема коли тут у чергах стояти! Вітя, або налий мені води зараз, або я тебе сам звідси попру! – погрожував дідусь.
А я стояв і мовчав. Нічого смертельного я жодному з них не зробив. Хотів лише допомогти.
Наступного дня прийшов я без шарфа на обличчі. Робив усе так само. Може, ще й в кілька разів повільніше. І що ви думаєте?
“Як же нам з вами пощастило, Артеме Семеновичу!”
“Така поважна людина, а все одно близько до народу. Оце я розумію!”
“Та ви в сто разів краще тут справляєтесь, ніж Вітька вчора.”
Отаке тепер лунало від людей. І не було цим вихвалянням кінця. Учора ж, коли впізнати мене було важко, ніхто навіть привітатися не захотів. Від жодної людини не почув я хоч скупого “дякую”.
І тут у мене виникає питання. Шановні українці, а коли це ми почали ділити на “достойних” і “не достойних” елементарної поваги?
Коли це посадовець почав цінуватися більше, ніж комунальник?
Я вас молю, бережіть у собі те, що робить вас людьми! Ми в такий час живемо, що повинні усі купи триматися. А не вернути носа від того, хто працює на загальне благо… Соромно повинно за таке бути. Бо що ж ми тоді за народ?
Згодні ви з такою жорсткою правдою?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!