– Ця війна вчергове показала, хто є хто: поки мої сини стоять за нашу свободу, хтось тікає за кордон, шукаючи собі виправдання!

Тетяна Лавренчук чекає із фронту трьох синів. Олександр – наймолодший, йому лише 21 рік. Середньому сину, Ігорю, – 25, Роману – 29. Вони стали на захист країни 24 лютого 2022 року.

«Як я не благала хоча б одного сина залишитись — слухати не хотіли, — каже пані Тетяна. — Зізнаюсь: так нервувала, що аж до лікарні потрапила. Після того зрозуміла, що маю поважати вибір дітей, хоч він і важкий. Та й синам потрібна здорова мама», – ділиться спогадами Тетяна.У день, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, жінка якраз збиралась святкувати свій День народження. За традицією, перші гості прийшли до неї ще опівночі. Синів вона в гості чекала вже вдень. Але ранковий дзвінок сестри, яка і сповістила про початок війни, дав зрозуміти: синів найближчим часом додому можна не чекати.

Спочатку Ігор, Роман та Олександр служили біля українсько-білоруського кордону, а згодом їх відправили на Схід.

“Добре, що вони хоча б разом. Я їх прошу — за найменшим дивіться. А так щоранку кожного по черзі набираю, цікавлюсь справами, настроєм, подумки благословляю. Єдине прошу — вертайтесь усі живі та здорові”, — розповідає пані Тетяна. 

Пошепки

Мешкає Тетяна на Волині. У селі Старосілля про службу хлопців знають усі, тому і Тетяна, і 14-річна донечка Дарина, і всі односельчани трудяться заради нашої перемоги. Жінка тримає птицю та городи, щоб якомога частіше передавати синам на фронт щось смачненьке.

“Я сама виросла у великій родині, нас було п’ятеро. Мама померла у 35 років, тож тато нас сам виховував. І я теж своїх чотирьох діток сама піднімала — на жаль, із чоловіком життя не склалось. Було важко, але я така щаслива, що вони у мене є. Це моя гордість та опора, — розповідає Тетяна Лавренчук. — За характерами сини різні. І професії різні обрали. Сашко та Ігор — кухарі. Їхні торти, супи та борщі надзвичайно смачні. А які еклери середній син випікає, просто пальці оближеш! А ось Роман — шофер, останні роки займався будівництвом. Неодноразово сини їздили на заробітки, щоби й собі копійку мати, і мені допомогти. Середній син Ігор воював в АТО 3,5 роки. Повернувся, одружився, має донечку”. Найважче для Тетяни – розуміти, що доки хтось ціною власного життя захищає нашу країну, хтось шукає собі виправдання і тікає за кордон.

“Ця війна вчергове показала, хто є хто, — каже пані Тетяна. — У своїх синах я ніколи не сумнівалась, бо виховувала їх патріотами та справжніми чоловіками. Знаю, що вони дуже сумують за домом, тому з дочкою та невісткою збираємо їм передачі на фронт. Пакуємо власноруч висушені трави для чаю, трохи овочів, фруктів, консервації. Коли було холодніше, передавали вареники, котлети, млинці. Якось сини розповідали: скуштувавши млинців з маком, один з їхніх побратимів сказав, що таких смачних налисників ще не їв. Я ж не тільки мама для своїх дітей, а й для кожного захисника та захисниці. 

Буває, на душі так тяжко, що й ночами не сплю. Тоді сідаю і роблю картини з пластиліну. Вже з десяток таких робіт маю. Як переможемо, обов’язково представлю їх на виставці. А поки що хочу, аби кожна українська мама плакала лише від щастя…” 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!