“Тут написано, що квартирка Дмитрику залишається, а тобі – книжкова шафа і швейна машинка”

Бабуся в останні роки свого життя була дуже розсіяною, і нам з чоловіком було важко з цим справлятися. Згодом геть почала забувати, хто вона, і звідки… А скільки разів тікала з дому, що ми потім шукали її з поліцією, загалом було не солодко. Мої батьки працюють за кордоном, а ще мамин рідний брат відмовився доглядати за старою, а  його дружина, Настя, запропонувала здати свекруху в дім для пристарілих.

Так і сталося, що відважитися на догляд за бабусею довелося мені. Я тоді пішла в декрет, ми з чоловіком зібрали речі і з’їхали з орендованої квартири до неї. Ще коли бабуся була при тямі, то записала квартиру на мене, але боялася не залишитися на вулиці, тому залишила собі у власності 0,02 квартири. Спершу ми жили непогано разом, вона ще навіть поралася вдома. А от стало їй гірше в той період, коли ми доньку віддали в садок. Я хотіла виходити з декретної відпустки, але бабусі був потрібен цілодобовий догляд, то ж у мене, можна сказати, декрет продовжився. Догляд за старшими людьми ще важчий, ніж за немовлям. До того ж вона втрачала пам’ять і часто губилася, що мене дуже тривожило.

Востаннє назад бабусю привели дядько Вадим та його дружина Настя. Сказали, що до них прийшла бабуся, скаржилася на мене і просила відібрати у мене квартиру. Про те, що Настя мріяла отримати цю квартиру у власність, я знала давно, тому їхня історія про скарги бабусі була для мене безглуздою. Бабуся не стало, коли їй було за 80… Через декілька днів ми вирішили навести в квартирі порядок і викинути весь мотлох, який накопичився тут за декілька десятків років. Все вигребли, вимили з чоловіком, провітрили, поклеїли шпалери. Згодом я купила нові штори, килими – загалом квартира стала значно кращою. 

Прийшов час вступати в спадок після бабусі. Мама відмовилася від своєї частки бабусиній мікродолі в мою користь, а ось дядечко, свою половину не віддавав, дружина його ніяк не могла змиритися з тим фактом, що квартира перейшла мені. 

Пройшло ще пів року, як раптом лунає дзвінок в двері. На порозі стояв дядько Вадим, тітка Настя та їх син з валізами в руках. Я спершу взагалі не зрозуміла, що відбувається. 

– Дмитрику, дивися, яке тепер в тебе буде охайне житло. Тут в твого батька теж частка є, то ж ти можеш відчувати себе, як вдома. От ходи виберемо тобі кімнату, або ж іди сам, а мені ще з господинею поговорити треба. 

Це було просто огидне видовище: дядьку Вадиму у власність перейшла лише одна сота частка. У перерахунку на квадратні метри: 0,62 квадратних метри, і у них вистачило нахабства підселити нам свого сина.  Чоловік просто виставив непроханих гостей за двері, однак тітка продовжувала репетувати та ломитися в квартиру. Ми навіть викликали правоохоронців, але це нічого не дало – дядько мав повне право перебувати в нашій квартирі.

Ми судилися з ріднею цілих чотири місяці, за цей час я пережила справжнє пекло: тітка і намагалася здати в оренду кімнату, її син святкував день народження, це був жах. Коли суд зобов’язав дядька продати частку за 31 тисячу 614 гривень, а ми її викупили, я спустила тітку зі сходів, з величезним задоволенням. Зараз ми більше з ними не спілкуємося – не потрібно мені таких родичів. 

Чи траплялися з Вами схожі випадки?

U2

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector