Якось я йшов вулицями Львова. А в самому центрі натрапив на акцію-підтримку білоруських політв’язнів. Послухав.
Журналістка підійшла та попросила прокоментувати подію, спитала, що я думаю, а я й відповів:
– Підтримую, поважав, розумію…
І далі спостерігав. Молоді хлопці та дівчата зачитували тексти гарною білоруською мовою. Зразу відчулося, що вони вміло володіють нею і користуються.
А далі я трохи поспілкувався з дівчиною. Вона почувши мою ламану білоруську (бо я там ніколи й не був) просто розтанула:
– Ви наповнюєте мою душу чистим щастям! Якщо наша мова цікава і не білорусам – я щаслива!
І додала:
– Я тепер житиму тут. Моя українська ще погана. Коли не можу передати думки, то говорю білоруською і мене розуміють!
– О, ви обрали гарний метод! А багато тут ваших земляків?
– Так! Я думаю, що їх ще більше!
– А скільки з них розмовляють білоруською та українською?
– Мало.
– А ви до переїзду якою мовою частіше розмовляли?
– Російською! Рідше білоруською, точніше навіть не було з ким порозмовляти.
– А тут вам хочеться говорити білоруською?
– Ну, я скажу по-іншому! Тут не хочеться розмовляти російською! От взагалі.
– Так? А чому, зможете пояснити? – поцікавився я, а дівчина зробила паузу.
– Можа таму што не хочацца, каб тут калісьці стала, як там. (Можливо тому, що я не хочу, щоб тут стало колись, як там)
– Гарно. Дякую вам!
Справді, прониклива історія Сергія, що показує, як треба цінувати своє національне: мову, культуру, традиції.
Як вам історія?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!