– Тут не хочеться розмовляти російською! Взагалі! – сказала та, а коли почула мою ламану білоруську, то мало не розплакалась

Якось я йшов вулицями Львова. А в самому центрі натрапив на акцію-підтримку білоруських політв’язнів. Послухав.

Журналістка підійшла та попросила прокоментувати подію, спитала, що я думаю, а я й відповів:

– Підтримую, поважав, розумію…

І далі спостерігав. Молоді хлопці та дівчата зачитували тексти гарною білоруською мовою. Зразу відчулося, що вони вміло володіють нею і користуються.

А далі я трохи поспілкувався з дівчиною. Вона почувши мою ламану білоруську (бо я там ніколи й не був) просто розтанула:

– Ви наповнюєте мою душу чистим щастям! Якщо наша мова цікава і не білорусам – я щаслива!

І додала:

– Я тепер житиму тут. Моя українська ще погана. Коли не можу передати думки, то говорю білоруською і мене розуміють!

– О, ви обрали гарний метод! А багато тут ваших земляків?

– Так! Я думаю, що їх ще більше!

– А скільки з них розмовляють білоруською та українською?

– Мало.

– А ви до переїзду якою мовою частіше розмовляли?

– Російською! Рідше білоруською, точніше навіть не було з ким порозмовляти.

– А тут вам хочеться говорити білоруською?

– Ну, я скажу по-іншому! Тут не хочеться розмовляти російською! От взагалі. 

– Так? А чому, зможете пояснити? – поцікавився я, а дівчина зробила паузу.

– Можа таму што не хочацца, каб тут калісьці стала, як там. (Можливо тому, що я не хочу, щоб тут стало колись, як там)

– Гарно. Дякую вам!

Serhii Bryhar

Справді, прониклива історія Сергія, що показує, як треба цінувати своє національне: мову, культуру, традиції. 

Як вам історія?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

JuliaG
Adblock
detector