У 2020 році я вийшла заміж за Тараса, мого однокурсника. Ми зустрічалися 4 роки, а коли отримала диплом – то коханий одразу зробив пропозицію.
Я щиро сподівалася, що ми залишимося у Львові, знайдемо тут роботу та купимо квартиру. Однак, не так склалося, як гадалося. Що я, що Тарас на роботі заробляли дуже мало, нам ледь вистачало на сплату оренди та комуналки.
Ще й свекруха, Олена Володимирівна, постійно підмовляла Тараса:
– Ну що ви у тому місті будете робити? Свого даху над головою не маєте. Ще борони Боже вас завтра виженуть з квартири.
– А що робити, мамо?
– Як що? Повертайтеся до села. Тут хоча б хата своя є і господарка.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Мені не дуже сподобалася така ідея. Але інших варіантів у нас тоді просто не було. Так що ми за декілька днів зібрали валізи, віддали ключі власниці квартири та поїхали в село до Тараса.
Коханий почав працювати зі своїм батьком, робили ремонти в сусідніх селах. Однак, самі розумієте, що то сезонний підробіток, могли заробити за тиждень 20 тисяч, а могли довго сидіти без діла.
Нам на потреби молодої родини виділяли пару тисяч. Чисто, аби я купила якийсь одяг і все. Решту грошей свекруха забирала собі “на потреби”:
– То ж треба дах перекрити нову бляху знайти. А ти ціни на будматеріали бачила? Краще зараз то зробити, ніж потім мерзнути взимку.
І всі ті зароблені гроші ми вкладали в хату свекрів. Добудували другий поверх, літню кухню, купили новесенькі меблі закордону. Хоча я не раз натякала чоловікові, що було б добре вже на свою квартиру чи хату відкладати.
– Чим тобі тут погано? Дивися, який великий город, свіже повітря.
– Ага, і твоя мама командує. Ти розумієш, що я тут господинею не почуваюся? Я хочу жити тільки з тобою.
– Ну потім почнемо відкладати, то не проблема.
Через рік я народила донечку. Свекруха так-сяк допомагала з онукою, але постійно прикривалася іншими справами. То їй треба в магазин гроші занести, то до сусідки молока взяти. Я ж знала, що вона бігає до куми та про мене пліткує. Село у нас невеличке і такі чутки швидко розходяться з хати до хати.
Моя мама з 2013 року працює в Італії, виїхала на заробітки. І вона допомогла нам оплатити весілля, привезла гостинці до козацького столу та дала багате придане – посудомийку, телевізор, акумуляторний пилосос та ще дорогої техніки. Якою зараз без дозволу користується свекруха, бо вважає “все, що у її хаті – її власність”.
І моя мама була в курсі цих родинних перипетій. 23 грудня вона приїхала до України та попросила, аби я її у Львові зустріла на вокзалі. Тільки попросила завезти її в один будинок.
Як виявилося, мама ще після Великодня купила мені квартиру на 40 квадратів у новобудові.
– Ну що, доцю, сюрприз вдався?
– Господи, мамо, ти збожеволіла? Воно ж певно, мільйони коштує!
– А як ти хоч, аби рідна матуся своїй єдиній дитині не допомогла?
Це гарний ЖК, є охорона, великий майданчик та ще й садочок і школа через дорогу. Я всі ці роки мріяла вирватися з села та знову повернутися до Львова. Місто дуже люблю, тут багато можливостей з пошуками роботи.
Однак, Тарас такий подарунок не оцінив:
– А чого це твоя мама зі мною не порадилася? Могла б просто віддати гроші, я тут хату збудував нам окрему.
– Ага, то моя мама ще твою думку повинна запитувати? Ти не обнаглів?
– А на кого буде квартира записана?
– Певно на маму, бо вона ж її купувала.
– Як це на маму?
– А на кого ще?
– На тебе чи на мене.
– Перепрошую, але хто гроші заробив – того і квартира. Чомусь твої батьки за стільки років не поспішали мене в хаті прописувати.
– Ну бо це стара хата, ти ж знаєш, скільки треба паперів переписати. А твоя мама не могла на перед подумати?
І на сторону Тараса стали свекри. Кажуть, що моя мама нерозумно зробила, бо не прописала його в новій квартирі.
А я не знаю, що далі робити. Ні Тарас, ні його батьки мамі ні копійки не дали, вона сама на все це добро заробила.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!