Ніколи я не думав, що Наталка моя така змія. Вона наче й добра була і щира, але до шлюбу. Згодом її наче підмінили. Найбільше її дратували мої родичі. Зокрема, мама і брат.
Так життя склалося, що я з рідними завжди був дуже близький. Наш батько помер, коли мені 12 років виповнилося, саме тому ми мусили об’єднати зусилля, підтримувати один одного. Я і мій брат Коля працювали змалку, аби підтримувати маму, їй так важко було самій з нами.
Згодом ми виросли. Поїхали хто куди. Коля першим одружився. І вже за рік в нього народились близнюки, мої племінники. Усі вони не мали, де жити, орендували конуру на околиці, дуже бідували. Тоді мама й вирішила їхати до Італії, хотіла допомогти.
І так склалося, що коли ненька в Італії гарувала, я зустрів Наталю. Ми почали разом жити, а тоді розписалися. Мама якраз приїхала тоді й братові подарувала гроші на квартиру. Дружина дуже здивувалась.
– Що братові квартира, а тобі – ні?
– Ну, в нього діти, зрозумій!
– А ти хіба не хочеш?
– Звісно, що хочу!
– Тоді маєш про себе думати.
Ненька тоді мусила затриматися, бо розпочався карантин і вона захворіла. Наталка не хотіла з нею жити, боялась заразитися, тому ми переїхали на орендовану квартиру. Я ніколи не думав про те, що Колі житло дісталось, а мені – ні. А дружина не могла заспокоїтись.
– Не буду я народжувати, доки квартиру не купимо.
– Ну, так можна роки чекати!
Згодом вона почала налаштовувати мене проти мами і брата. Дійшло до того, що вимагала, аби я не спілкувався з ними. Доводилось потайки їх провідувати.
Два роки тому мама вирішила знову до Італії поїхати. Я вмовляв не робити цього, та вона не послухала. Сказала, що хоче мати заощадження на старість. Місяць тому ненька приїхала. Я відразу вирішив, що зустріну її. Та Наталка почала кричати:
– Нехай Коля їде! Йому ж квартиру дали!
– Не забувайся, це моя мама!
– Підеш, я на розлучення подам!
Але я однаково пішов. Забрав маму з автостанцію, ми приїхали додому й довго говорили. Давно так не спілкувалися. А наостанок вона сказала:
– Ти знаєш, я вже маю гроші й тобі на квартиру! Хотіла згодом подарувати!
– Мамо, ти не мусиш!
– Мушу! Я обидвох синів однаково люблю!
Я розплакався. Поспішав додому дружині новину повідомити. Та коли піднявся сходами побачив свою валізу під дверми. І раптом мені в голові все прояснилося. Я забрав речі й пішов геть. Врешті, нащо мені така дружина? Знайду іншу, таку, котра любитиме мене і поважатиме моїх рідних. А ви як гадаєте? Нормальна поведінка Наталки чи ні?