– Хто тобі сказав, що це моя дитина?! Тобі наснилося! І взагалі, я не хочу з тобою навіть одружуватися. Давай, забирайся звідси, щоб я тебе не бачив! – кричав Олег, коли почув, що його кохана Віра вагітна. Не так вона уявляла реакцію хлопця.
За 10 хвилин вона зібрала всі свої речі, вони помістилися у невеликий пакет. Поїхала на вокзал, ледь встигла на останню маршрутку до села.
– Нічого, малюче, ми впораємося. Зараз приїдемо до бабусі, вона нас нагодує, – тихо казала Віра та ніжно гладила живіт.
Мама Віри, Галина Анатоліївна, аж розплакалася, коли почула про те, що у неї скоро появиться внук чи внучка:
– Ну, нічого. Ми самі дитятко на ноги поставимо, виховаємо. А ти про того Олега навіть не смій згадувати. Ото паразит, як його тільки земля носить! Аби він провалився!
У Галини Анатоліївни був великий город, кози, кури, гуси, качки, корівка. Вірі було добре в селі, тільки от сусіди на неї косо дивилися. “Нагуляла байстрюка, а тепер ходить з отаким пузом та соромить мати на все село”. Тільки от пані Галина не зважала на ті плітки. Навпаки – як та собака лаялася з сусідами, аби вони не сміли нічого лихого казати про її доньку.
Віра народила здорову та красиву дівчинку. Назвала її Богданка – Богом дана. Ще з малечку любила крутитися біля старших на городі та біля тваринок. Все їй було цікаво – а чому кізонька жує травичку, а чому пес Бровко на прив’язі, а як Пушок так муркотить і куди ховає свої гострі пазурі?
Віра влаштувалася продавчинею у місцевий магазин. Мати тоді вже була старенька, сиділа вдома, а на її пенсію утрьох важко прожити.
Богданці тоді було, здається, 7 років. Вечір, темно, вже у деяких сусідів світло не горить, а вона все виглядала маму з віконця. Тут під’їжджає до хати якась чорна машина, виходить мама та… кремезний чоловік.
– Мамо, мамо! – стукотіла долоньками дівчинка і голосно кричала.
Мама Віра помахала їй пальцем та обійняла чоловіка. Потім хутенько забігла до хати, а темна машина поїхала геть.
– Мамо, а хто це? Це мій новий татко?
– Теж мені, вигадуєш казки. Йди спати, вже пізно!
Наступного вечора мама знову приїхала на машину, так тривало десь тиждень. Якось бабуся Галина послала онучку по хліб. “Зустрінеш маму, разом підете до хати”.
Дівчинка йшла та весело наспівувала якусь пісеньку, аж тут їй у ногу хтось кинув камінчик.
– Байстрючка! Твоя мама тебе нагуляла! – кричали сусідські хулігани та закидували дівчинку камінцями з рогатки.
Богданка дуже налякалася, почала бігти до магазину, але хлопці були на велосипедах та могли от-от наздогнати дівчинку. І тут Богданка почула “Ану вшивайтеся звідси, бо зараз вам всім біда буде!”. Вона впізнала знайому автівку, з неї вийшов той кремезний чоловік.
– Ти Богданка, так? Не бійся, я до твоєї мами приїхав. У мене є лейкопластир, може, допоможе, аби нічого не боліло.
Так Богданка познайомилася з Павлом. Чоловік добрий, щиро посміхається, а ще має дужі руки. От ніби перед нею не людина стоїть, скеля.
Через тиждень Павло переїхав жити до Віри та Богданки. І ніхто в селі не смів більше зачіпати дівчинку – боялися того кремезного дядька на чорній машині.
Павло хоча і був з міста, але гарно порався по господарстві. Полагодив дах, збудував літню кухню, залив паркан бетоном. Раз Богданка виходить – а на вулиці стоїть качелька.
– То тобі, будеш кататися.
– Ого, а ти мене так розгойдай, хочу хмаринку зловити пальчиками!
– Добре, тільки обережно, міцно тримайся!
Богданка ще ніколи так не сміялася. Вона відчувала, як сильні руки Павла штовхають поручні, і вона злітає все вище і вище.
А ще Павло навчив Богданку рибалити. Тільки мама чомусь була проти.
– Вона дівчинка! А ти їй пацанячу роботу пропонуєш!
– Ні, Вірочко, ти не розумієш. То не тільки справа у риболовлі.
Тоді вони пішли до озера, яке було майже біля лісу. Тихо, навколо ні душі. Здавалося, що навіть місцеві не знали про це озерце. Павло викопав черв’яків, сів на стільчик та чекає.
– А довго треба? – тихенько, як мишеня, стоїть Богданка та не сміє навіть ворухнутися.
– Риба на тишу припливає. Ось, бачиш, вже поплавок є. Тут гарна риба. А знаєш, яка вона корисна для твого організму?
– А тут золоті рибки є? Які бажання виконують?
– Ні. Вони в океані плавають, де тепло.
– Шкода. Я прочитала у книзі, що такі рибки вміють бажання виконувати.
– І яке у тебе бажання? Ти скажи мені на вушко, а я побачу рибку та їй все передам
Богданка легенько нагнулася до Павла та прошепотіла “хочу ковзани на зиму”.
Вони наловили добре відерце риби, Віра на вечерю зробила юшку. А на ранок Богданка прокидається – біля її ліжечка стоять ковзани!
– Дядьку Павле, дивіться!
– А я вчора, як ти вже спала, знову пішов на озеро. І там була рибка. То я їй сказав про твоє бажання.
– Дякую! Дякую! – стрибала, немов зайчик, від радощів Богданка.
Павло навчив Богданку кататися на ковзанах, як підросла – то за машину саджав, аби вміла кермувати. Завжди брав на риболовлю, розповідав різні історії з життя. Тільки от як Богданка питала за його родину, то мовчав та зразу змінював тему.
– У тебе нема мами чи тата? Навіть братика?
Павло тільки зітхав та крутив головою.
Якось ввечері мама та Богданка крутили голубці, а Павло порався біля машини.
– Мамо, а як ти познайомилася з Павлом?
– Просто заїхав у магазин, купити каву. А потім ще раз, і ще раз, і ще раз. Я перше йому не хотіла довіряти. І хто подивиться на таку жінку, як я?
– Але ж подивився…
– Так, ми розговорилися. Виявилося, що у Павла була родина, але жінка зраджувала, дітей у шлюбі не було. А ще він продав свою квартиру, аби за хворою матір’ю доглядати. Її не стало, на жаль. Хороша жінка, я бачила їх фото. А потім рідний брат прогнав його геть. Він декілька днів жив у машині, потім орендував невелику квартиру.
Тоді Богданка ще більше прикипіла до Павла. На перший погляд, такий кремезний, міцний чоловік. І з такою нелегкою долею…
Вони почали жити, як справжня родина. Павло допоміг Богданці готуватися до екзаменів, оплачував їй навчання в університеті, давав кишенькові гроші. На день народження купив путівку – тур на тиждень у Європу.
– Нехай дитина світ побачить!
А потім вів її під вінець. Тоді свято була у самому розпалі та ведучий дав мікрофона Богданці:
– Я хочу найбільше подякувати Павлові. Адже саме ти був поруч у важкі хвилини, саме ти допоміг мені з навчанням. Саме ти показав мені світ. Саме ти зробив мене такою, якою я зараз є – розумною, сильною. Дякую тобі за все, тату!
Павло дуже розплакався та підійшов до Богдани, ніжно її обійняв. Тоді дівчина зрозуміла, що вона не пропаде. З нею завжди буде її сильний та мужній тато. Тато Павло…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!