Я в Італії сиджу вже четвертий рік і додому не поспішаю. Бо нема до кого повертатися!
Останній раз, я була вдома, як померла моя мама. Тоді всі родичі показали, які вони насправді люди і яке в них ставлення до мене.
На дітей я ображатися не стала, то ж рідні діти. Просто зробила для себе висновки. І все дуже просто – їм мами більше не треба. Тепер я сама маю подбати про гідну старість.
Прикро мені вдвічі більше, бо їх я виховувала без чоловіка. Заради них подалася на чужину, щоб якоюсь копійкою помогти і на ноги поставити! Чоловіка не стало, коли сину було 15, а дочці 17 років.
Свого часу я працювала санітаркою. Коли овдовіла, то отримувала певні виплати на дітей, але з кожним роком потреби росли і тих грошей не вистачало. Шукати нове кохання я не збиралася, не уявляла собі, щоб у дітей був вітчим.
Тому зробила, як і багато українок – поїхала на заробітки.
Дітей я не лишала одних, з ними була моя мама. Я кожного місяця висилала гроші, потім оплачувала дітям навчання, утримувала кожного, поки вони навчалися.
А потім було весілля одне за одним, які я теж оплачувала. Діти мали на них все, що хотіли, а мій гаманець спустошувався. Потім син вирішив добудовувати хату, яку колись почав ставити батько, робити в ній ремонт. Я знову всі гроші йому висилала, щоб він швидше з усім закінчив.
Дочка тим часом захотіла в нову квартиру переїхати. Я відкладала гроші 4 роки, щоб вони купили житло.
Приїхала якось і не впізнала своє подвір’я! Будинок виріс високий та гарний, як палац. А ззаду нього стара хата все більше хилилася набік. Син гарно все поробив. Я ж то розраховувала повернутися сюди жити, думала мені якусь кімнату виділять.
А потім була дуже важка подія у моєму житті. Не стало моєї мами. Я одразу приїхала на похорон. І зрозуміла, що може пора повертатися додому назовсім, але на мене чекало подвійне розчарування.
Якось я хотіла зайти до нової хати сина, то невістка мене далі порогу не впустила. Сказала, що сина нема вдома.
Уявіть собі мій шок! Не впускати мене у хату, збудовану моїми грошима! Сваритися я не стала, сил на це не було. Поїхала до дочки. Вона мене прийняла, нагодувала, забрала мої гостинці. Але навіть не спитала. де я буду спати, чи хочу в душ піти…
– Тісно тут в нас. – мовила та. – Якби ти дала тоді трохи більше грошей, то купили б трикімнатну квартиру! – спокійно додала дочка.
З маминою хатою теж весело. Моя сестра забрала її собі, казала, що заслуговує на це, бо останні роки доглядала матір.
– Твої діти кожного року по Турціях, Єгиптах, а рідній бабі навіть копійки чи хліба ні разу не принесли! – заявила сестра.
Тої ночі я ночувала у сусідки. А на наступний день повернулася в Італію. Знову минав рік за роком. Грошей дітям я більше не висилала, то дочка сама до мене приїхала. Казала, що скучила і мріяла побувати в Італії, а сама хотіла виклянчити в мене євро!
– Більше ніж 200 євро тобі не дам! Я не банкомат!
Вона поїхала ображеною, але мені байдуже! Як вони до мене, так тепер і я до них! Довела до того, що сама тепер маю переживати за старість! Чужі люди будуть мені склянку води підносити, а не кровні родичі. Прикро, але таке життя…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!