Ми з дружиною зірок з неба ніколи не хапали, грошима теж розкидатись не доводилось. І тут на нас звалилось благословення – стара дідова хата.
Моя Таня – перша онучка в сім’ї. Ясно, що дід Семен найбільше її і любить. Усі знали, що він вже скоро в засвіти піде, але спадок ділити наперед не спішили: та хата триста років нікому не здалась. А коли його все ж не стало – з усім ми розібрались дуже швидко.
– Там хіба дурний житиме! Вікон немає, у дворі страшне робиться. Як тільки літо – там всидіти не можна, бо жарко. А взимку так холодно, що й зуб на зуб не попадає. Мені житло поки не горить. Не стане мами – тоді вже я в її квартирі оселюсь, – розповідала Оля на наших сімейних зборах.
– Таки так! – погоджувалась теща. – Цю ділянку й купити ніхто не захоче, такий безлад там дід розвів. Хочете – забирайте собі.
Усі згодились, що це хороша ідея. У нас таки вже й дитина була на підході, а Оля ще й не думала сім’ю собі робити.
Приїхали ж ми глянути на свій спадок, а там… Мати рідна! Скільки живу, а більшого безладу не бачив. І чого дівчата хоч прибирати до діда не їздили? Бог його знає.
Але, як-то кажуть, очі бояться, руки – роблять.
Закотили ми рукава та й давай порядки наводити. Те викинули, там приліпили, тут помили…
Сім потім зійшло з нас, поки та хата на щось людське схожа стала. Але ж така цукерочка в нас вийшла – самі собі заздрили!
Гарненька, чистенька, травичка у дворі рівненька – краса та й годі! Перевезли речі свої з орендованої квартири та й почали обживатись. Тільки наче звиклись до нового сільського життя – теща у дверях заявилась.
– Ой, Андрійку, оце ви тут красу навели… Любо глянути! – почала вона нашу роботу хвалити.
– Еге, аби ж ви знали, як воно тяжко далося. Усі руки он собі з Тетянкою поздирали, поки все тут до пуття довели. Усі гроші на ці ремонти спустили… Але ж уже й нам щастя буде!
– Ага-ага, про гроші z й хотіла поговорити. Я ж від спадку батькового відмовилась – хату вам віддала. І Оля ж наша теж до вас по-людськи наче. То я оце й подумала, може ви мені за цю хату платити будете?
– Як це так? За що?!
– Ну, як… Хата дуже гарна, свіжа, глянь он, яка краса! Я б сюди могла квартирантів пустити та й був би мені заробіток до пенсії. Та ж ні, я зробила, як справжня мати – дітям усе віддала. Але ж усе й досі на мене оформлено, розумієш? А жити мені за щось треба. А ви як по 6 тисяч платити будете – не обіднієте.
У мене аж мову від цих слів відняло! Тобто, теща моя просто дочекалась, поки я тут марафет наведу, аж потім раптом про старість свою згадала!
Я ще думаю, що тепер з цим робити. Але хату я точно віддавати нікому не збираюсь. Гроші платити теж. Хіба ж я дарма біля неї спину гнув, га?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
І що відповісти свекрусі на її пропозицію?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!