Мене звати Ольга, мені 36 років. Здавалося б, доросла тітка, яка має і сім’ю, і роботу, і гроші… А я і досі почуваюся нещасною. А все тому, що батьки багато років тому спаскудили мені життя!
Річ у тім, що мої батьки ніяк не могли перестати народжувати дітей. Кожен рік мама ходила з пузом, кожен рік вона приносила додому згорточок, який плакав і верещав…
Ясно, що поки вони робили дітей – я їх гляділа. Гуляти я не ходила, друзів у мене не було. Так само не було гуртків, нового одягу, іграшок… Грошей, бачте, на це не хватало.
Але я не засмучувалася. Вчилася мовчки. Мріяла вступити в університет і поїхати в інше місто. Та от тільки в батьків на мене були інші плани.
– Який університет? Ти смішна? А малих хто глядіти буде, я? – кричав на мене батько, коли взнав про мої плани на майбутнє. – Он підеш на повара, вмітимеш хоч пожерти зварити!
Сперечатися сенсу не було. Що ж зробить неповнолітня дитина?
Словом, пішла я в той коледж, сиділа там, втрачала найкращі роки свого життя. Тоді думалося, що нічого вже мені хорошого не світить. Мій максимум – якась шкільна столовка.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Та якось до нас приїхала комісія з міста. Вони довго на нас дивилися, довго говорили… А тоді сказали, що хочуть мене в місто забрати! Мовляв, там зараз шукають молодих і перспективних. Що мені найбільше подобалося – не треба було питати в батьків дозволу.
Я зібрала свої пожитки і одного дня просто не вернулася додому. Чи шукав мене хтось? Чи ходили батьки в поліцію? Цього я не знала, жила собі та й годі. А тоді й робота пристойна підвернулася, і чоловік хороший знайшовся… Якось вирівнялося все, стало наче й добре.
Як взнала я, що скоро й сама мамою стану, захотілося мені батьків рідних побачити. Ми ж всі ці роки не спілкувалися, я й не знала, чи вони ще живі.
Чоловіку своєму я не сказала нічого. Просто сіла в автобус та й поїхала.
– Ти глянь, хто до нас прийшов! – з порогу зустрічала мене мати. – Либиться стоїть! Яке ж безсовісне, яке невдячне!
– Ма, ти чого? Це ж я, Оля! – крикнула я їй. Думала, що не впізнала.
– Чи я сліпа, по-твоєму? Бачу, що Оля. Руки в ноги, і щоб я тебе тут не бачила! – закричала мама і почала шукати, що можна в мене кинути.
Виявляється, коли я поїхала, мою матір звільнили з роботи. Хтось із малих захворів, вона не вийшла на зміну… Довга історія. Малі пустилися берега: то там, то тут у щось вляпувалися. Батько пити почав, горілка його і погубила. Діти роз’їхалися, мати лишилася сама. І винною в цьому всьому вона вважає мене…
Мабуть, пора таки зізнатися собі, що сім’ї в мене ніколи не було. Як і дитинства. Бо більше я не можу жити з цим тягарем…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!