Нас змалку вчать, що треба йти за мрією, прислухатися до себе. А на практиці цього ми робити не можемо. Я змалку мріяв стати актором, навіть театральний гурток відвідував. Та батьки вважали, що це марнування часу і наполягли, аби я вступив на економічний.
Та я вивчився і на третьому курсі зустрів Оксану. Згодом ми почали жити разом. Я навіть пропозицію зробив, та через пандемію, а потім війну, ми вирішили відкласти весілля.
Я працюю головним менеджером у великому магазині й отримую досить гарну зарплату. Ми винаймаємо квартиру. Я фінансово допомагаю батькам. Тато мій, хоча йому лиш 56 років, вже не працює. Його звільнили, а знайти нову роботу не може. Та, чесно кажучи, він надто перебирає. Піти охоронцем давно б міг. Мама працює медсестрою в лікарні й отримує копійки. Тому їм досить важко.
І ось мені 25 років, та я живу зовсім не для себе. Не почуваюсь щасливим і реалізованим. Нещодавно я сказав своїй коханій:
– Знаєш, я мріяв стати актором. А що, якби я зараз спробував? Можна вступити до Інституту культури.
– Актором? Ти серйозно? В такі часи покинути хорошу роботу, заради дурниці?
– А чого дурниці?
– Ми на вулиці залишимось із твоїм акторством. Не вигадуй. А весілля? Ти ж обіцяв!
Жодної підтримки. А потім на сімейній вечері Оксана ще й висміяла мене перед батьками.
– Уявляєте, він актором хоче стати? Я тоді також все покину й танцювати піду. Будемо бомжувати й концерти давати.
– Сину, ну що ти? Ти ж вже досить дорослий!
Я розумію, що моя мрія може комусь не сподобатись. Але ж нащо так? Невже все моє життя і буде таким. Не хочу на старості шкодувати, що не обрав те, чого хотів.
Що мені робити? Послухати Оксану чи покинути її і йти за мрією?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!