Коли ми з Андрієм одружились, то перший час жили з його мамою. Тепер же вона знову мене до себе кличе. Я проти, бо досі пам’ятаю ту “доброту”.
Тривалий час ми після весілля ми жили з моєю свекрухою – Валентиною Степанівною в Ужгороді. Вона чомусь мене не злюбила відразу.
– Хто так посуд миє? Ти глянь, як поналяпувала.
– Ти людям чи свиням готуєш? Що то за помиї? Це навіть соромно борщем назвати.
– Взагалі не знаю, що в тобі мій син знайшов. Ні краси, ні розуму ще й ледача.
Це були щоденні кпини свекрухи. Як ми переїхали у власне житло, Валентина Степанівна і тоді не заспокоїлась. Тоді чоловікові запропонували роботу в Луцьку, він військовий. Ми купили там квартиру.
Говорила свекруха, що я транжира, лише й думаю куди б гроші викинути. І дітей не так виховую. Я взагалі мала робити все так, як вона скаже і ніколи на жалітись, що втомилась чи важко.
Я терпіла, але і відстоювала свою правоту, коли вже дуже надопече. Легше стало, коли Валентина Степанівна поїхала до куми в Чехію на заробітки. Грошей вона нам, звісно, не надсилала, але й вже так не діставала мене.
Андрій пішов служити і я залишилась сама з дітьми. Важко, звісно все самій. Ще й постійно переживати, як там чоловік, коли по кілька днів на зв’язок не виходить. Свекруха ж про нас і не згадує, хоча то, мабуть, на краще. Бо лише б вчила мене, як жити.
Сьогодні Валентина Степанівна просто обірвала мій телефон. Все через масовану атаку.
Ми живемо в Луцьку, неподалік будинку, де було влучання. Сказати, що ми полякались – не сказати нічого. Досі ріку тремтять, як пригадаю вибухи.
Ми з дітьми сиділи в коридорі нашої квартири весь час, поки лунала тривога. Дякувати Богу, що зараз канікули і діти були поруч, а в мене вихідний, інакше я б збожеволіла.
Валентина Степанівна кричала в слухавку:
– Ти хочеш дітей вбити? Що ти за матір? Бери моїх онуків і негайно до мене їдьте. Тут ви будете в безпеці. Подивись, що у вас щодня відбувається
Я ж не збираюсь їхати, бо добре знаю, якою доброю може бути моя свекруха.
Що б ви зробили?