З Владою ми завжди були дуже близькими подругами, але моє навчання в столиці багато років тому розвело нас різними дорогами.
Я знайшла собі в Києві чоловіка, хорошу роботу і спокій, тому й осіла тут вже з кінцями. Влада ж після школи навчатись далі не пішла, тому лишилась жити в селі біля батьків.
Якось щороку ми все більше віддалялись одна від одної, аж поки наш зв’язок зовсім не обірвався. Вперше за багато років ми зустрілись минулого року й от подруга дитинства пропонує все це повторити, а це для мене – страшний сон.
Після початку повномасштабної війни Влада зателефонувала мені першою.
– Привіт, Інно, ще не забула мене? – запитала одразу Влада.
– Та хіба ж тебе забудеш! – весело відповіла я. – Хоч води вже й багато утекло… Що ти, як ти, як твої справи?
– Ой, у нас усе добре, ти ж знаєш. Дзвоню оце тебе підтримати, чула, неспокійно у вас було. Може б оце я приїхала, помогла чим?
– Та чим тут поможеш? У нас уже все більш-менш тихо, навіть на прогулянки виходимо.
– О, ну то я приїду погуляти! – заявила мені врешті-решт Влада.
Пізніше я зрозуміла, що вона тільки цієї фрази від мене й чекала…
Я і гостей дуже люблю, і подругу рада була бачити, але вже на другий день її гостин хотілось на стелю лізти…
Вона ж вела себе, наче справжня селючка, наче дикунка якась! На Хрещатику на людей пальцями тикала, в метро говорила так голосно, що усі люди обертались, а в кафе накричала на офіціанта, бо той у неї миску забрав, а вона ще не доїла шматочок торта!
– Немає нічого у цьому вашому Києві. Та ще й ціни такі деруть, що посивіти можна! От у нашому магазині за оці гроші… – заводила свою пісню Влада щоразу, як бачила на щось цінник вище ста гривень…
Тоді я і зрозуміла, що мені за неї просто соромно! Кажуть, без села не було б і міста, але щось я вже в цьому починаю сумніватись! Якщо село людей робить оце такими, то нащо воно треба взагалі?!
Бачить Бог, я намагалась Владі культурно пояснити, чому в себе бачити цього року її не хочу… Але ж до неї не доходило!
– Мені селючка в гостях не треба! На мене і досі сусідки скоса зиркають, після того, як ти їм кабачки продавати намагалась! Сиди у своєму селі й між люди не висовуйся! – сказала я, коли мої нерви вже просто здали…
Влада сказала, що я забула своє коріння, зарозумілася, стала такою ж, як і всі в Києві. Але я так не думаю! Не вмієш жити в нормальному суспільстві – сиди й не рипайся!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Правильно я кажу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!