У перші дні повномасштабного вторгнення ми з чоловіком виїхали до його батьків у село. Біля кордону було небезпечно лишатись, тому варіантів у нас було не багато: або до свекрухи, або на орендовану квартиру за шалені гроші.
Ми, як мені тоді здавалося, обрали найменше із двох зол.
Батьків ми одразу поставили перед фактом – за комунальні послуги і всяке таке ми можемо платити порівно, щоб нікому по гаманцю такі витрати не били. Такий хід речей влаштовував усіх.
Перший день ми всі жили на адреналіні, майже не їли, майже не спали. А потім нас усіх попустилось і вдома почався справжній жах.
– Діано, ану йди сюди! – знову кликала мене до себе свекруха. – Ти бачила, що це таке? Це краник, яким можна воду до кінця закрутити. Оце повернеш його отак, а вона й капати перестане. І платити менше треба, ясно?
Зі своїми корисними порадами вона мені вже в печінках сиділа, чесне слово! То я миючого багато взяла, то неправильно папір туалетний відмотую, то воду закриваю не так…
Дуже скоро я здалась і сказала, що за побутову хімію і комунальні послуги ми з Андрієм будемо самі платити. Здавалось, так ніяких проблем не буде. Але ж ні!
– Слухай, Діано. От все я розумію, але нащо ти так багато гречки вариш? Ти ж розумієш, що так багато не з’їси? І вчора я хлібину купила, а сьогодні її вже немає. Це не ви часом з Андрієм з’їли? – знову починала братись за своє свекруха.
– Так ми ж не їмо хліба вже років зо два! Я і не бачила, що він там лежав, – чесно відповіла я.
– Ага, і куди ж він дівся? Розтанув, чи що? – не давала мені спокою матір чоловіка.
Ніяк я не могла зрозуміти, чого вона так за той хліб вчепилась. А якби й Андрій з’їв його – хіба ж рідній дитині шкода? Дуже скоро ми від цих кобвасно-хлібних допитів втомились і ще й за продукти вірили з власного гаманця платити.
Відтоді стало трохи легше… Але спокій тривав не так довго, як хотілося б.
Уже через місяць нашого спільного проживання свекруха почала натякати, що пора нам додому вертатись, бо ми в неї засиділись.
– А що? – одно торочила вона. – Я могла б чималі гроші заробляти, аби замість вас когось взяла до себе. А так… Живу собі у збиток! Або платіть мені, або вертайтесь додому.
Ці слова у мене геть у голові не вкладались! Твій син із дружиною приїхав до тебе, аби від смерті заховатись, а ти туалетний папір ходиш міряєш, аби часом ніхто більше потрібного не відірвав! Та ще й гроші отак безсоромно вимагати… Знає ж, що з роботою зараз туго.
Після її заяв ми таки вернулись додому, Андрій дуже образився і вже рік з матір’ю не розмовляє. І я його розумію!
Якою ж це треба бути, щоб так на рідних дітях наживатися?!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Як думаєте, чому матір так робила з власним сином?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!