– Ти купила квартиру? – Так, недарма ж 15 років в Італії гарувала! – Якщо залишиш її собі – про своїх дітей можеш забути

15 років тому виїхала на заробітки в Італію. Знала б, чим для мене все це обернеться – нізащо б не погодилася на пропозицію подруги…

Бог подарував мені аж 3 діток – 2 донечок і сина. Непросто було їх ставити на ноги, а після смерті чоловіка, я взагалі не знала, як допомогти своїм найріднішим бодай якоюсь копійкою.  

– Оленко, то їдьмо зі мною! Я чула, що одна сеньйора, яка мешкає по сусідству з моєю, шукає доглядальницю. Дітям своїм поможеш, собі відкладеш.

– Ти права! Треба їхати.

Не буду навіть говорити, як спочатку було тяжко. Мені хотілося плакати щодня. Добре, хоч Світлана була поряд, могла з нею кількома словами перекинутися ввечері. 

Але я терпіла заради дітей. Дружина Максима вже другу дитинку чекає – здалося б квартиру більшу купити, а доньки досі туляться в однушці, то й про них подбати треба. 

5 років поспіль надсилала їм по 300 євро. Собі залишала лише 100. Сподівалася, що діти потроху собі відкладають.

Потім про це дізналася моя сеньйора. Вона покликала мене до себе і сказала те, чого я взагалі не чекала почути:

– Олено, хіба твої діти ще маленькі? 

– Та яке там! Старшому вже 38, а молодшій – 27. 

– То чому ж ти про них досі дбаєш, а не вони про тебе? 

– Та як же? Я їхня мама! Повинна допомагати. 

– Нічого ти не повинна! Отже так, я буду виплачувати тобі зарплату в кінці року, а їжу і одяг сама тобі купуватиму. 

На 8 рік роботи сеньйора вмовила мене тишком-нишком купити собі квартиру в Україні. 

– От побачиш, коли ти повернешся додому – діти про тебе й не згадають! Куди тоді підеш? 

Мені, звісно, не хотілося вірити в те, що мої доні і син на таке здатні, але якесь дивне передчуття підказало мені, що варто дослухатися до поради старенької. 

Пошепки

Купила собі невелику студію в новобудові, зробила там скромненький ремонт – дітям і словом про це не обмовилася. 

Ще через 2 роки я назовсім повернулася в рідні краї. Приховувати новину про те, що я тепер пані з власним житлом, стало більше неможливо. 

– Любі мої, я купила собі квартиру, тому не буду порушувати особистий простір жодного з вас. Житиму сама!

– Як це? Коли ж ти встигла? – вигукнув син. 

– І нам нічого не сказала? – підхопила донька.

– А те, що ми з Маринкою досі разом живемо тебе не хвилює? 

Я ж надсилала вам гроші! Невже ви собі нічого не відклали? 

– Та хіба з тих копійок можна було щось відкласти?

Тепер найрідніші зі мною і розмовляти не хочуть. Кажуть, поки я не вирішу, кому віддам квартиру – слова до мене не мовлять. 

І як я маю жити далі? Гадки не маю… Потребую вашої поради. 

Команда “Пошепки” щиро співчуває пані Олені, яка опинилася в такій непростій ситуації. Цілком очевидно, що вона заслужила на власну квартиру, бо важко працювала всі ці роки. Діти вчинили дуже егоїстично, тому не варто брати їхні слова близько до серця. 

А як вважаєте Ви? Що б робили на місці Олени? 

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Sofia
Adblock
detector