Про моє життя можна книжки писати. Та сумніваюсь, що фінал в них буде хороший. Моя ненька мене не планувала. Вона була наркоманкою, й вешталась в жахливих компаніях. Місто в нас маленьке, і всі про це знали. Тож, коли побачили що вона вагітна – були шоковані. Звичайно, ніхто й гадки не мав, чия дитина.
Після народження, мама відмовилась від мене. Вона просто втекла з пологового. Мене ж довелося лікувати. Це той випадок, коли дитина народжується із залежністю. Та лікарям наче вдалося.
Я виросла в дитячому будинку. Ніхто не хотів мене забрати, адже якось дізнавалися, хто моя мати. Страшно людям брати дівчинку з такою генетикою.
Та я виросла і дуже старанно вчилась. Була найкращою в класі. Згодом самотужки вступила в університет на біологічний факультет. А потім влаштувалась в школу вчителькою.
У 24 роки я познайомилась з Олексієм. Закохалась з першого погляду. Та думала, що йому не потрібна така, як я. Та він наполягав і ми почали зустрічатись. Згодом познайомив мене з батьками. Його мати, знаючи мою історію, була проти наших відносин. А батько – навпаки, запевняв, що я хороша людина, і це найголовніше.
Ми одружилися, і всього за рік народилась Даринка. Усі були неймовірно щасливі, нарешті навіть свекруха мене прийняла. Та щастя тривало всього три роки. Раптом донечка почала часто хворіти. А потім в Києві визначили діагноз – страшний. От тоді мати чоловіка заговорила інакше:
– Вона хвора через твою генетику. Таким, як ти, народжувати не можна.
А я й сама страждала й звинувачувала себе. А тоді нам повідомили, що єдиний вихід – пересадка кісткового мозку. Ми усі перевірили, та ніхто не підійшов. Тоді лікар запропонував:
– Ти маєш народити ще одну дитину, аби врятувати доньку!
– А якщо й друга захворіє. Це ж усе генетика!
– Не вигадуй, це невідомо.
Чоловік вмовив мене народити. Хоча я цього дуже не хотіла. Син був здоровим і підійшов, як донор. Та навіть пересадка не врятувала життя Дарини. Ми її втратили, і я не хотіла далі жити.
Пів року я не могла встати з ліжка. Дитиною займалась свекруха, а я навіть бачити сина не хотіла. Він не міг замінити мою донечку. Тоді мені здавалось, що я зовсім не люблю те дитятко. Я навіть думала втекти або ж вдатися до самогубства. Навіть спробу зробила, але невдалу. А одного дня свекруха прийшла до мене в кімнату з синочком на руках. Вона дала мені його просто в руки:
– Ось, це твій синочок. Візьми його, він хоче до мами.
– Я не можу.
– Ти мусиш. Він ні в чому не винен. І ти також. Просто таке життя. Лікар сказав, що зараз дуже часто у цілком здорових дітей народжуються хворі діти. Я залишу вас вдвох.
Я тримала на руках та янголятко і гірко плакала. Та мить змінила моє життя. Я взяла себе в руки й записалася до психолога.
Зараз синові вже 6 років. Ми готуємося до школи й він здоровий. Я хочу вірити, що біди в моєму житті закінчилися. Та це важко. Тим паче в такі часи. Згодні?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!