Після роботи я зайшов в гості до мами. Вже з коридору відчув приємний аромат гарячих пиріжків та узвару зі сушених яблук та слив, що ростуть в нас на дачі.
Мама задумавшись, сиділа на кухні. А коли побачила мене — ніжно усміхнулася. Після того, як ми поховали батька матері дуже сумно без нього, вона ніби занурюється в себе, у їхні світлі спогади.
– Привіт, синку! Сідай, повечеряєш зараз. Я твоїх улюблених пиріжків напекла! Візьмеш додому Вірі та Катрусі! – заметушилась зразу та. – Пиріжки з варенням. Я хотіла з м’ясом зробити, але фаршу б не вистачило б. Зараз такі ціни на усе.
Я не довго думаючи пішов у коридор, дістав з гаманця гроші.
– Не треба, сину! – матір одразу почала махати руками, — У тебе своя родина! Тобі гроші більше потрібні! А я вже якось протягну. Пенсія маленька, але ще якусь копійку маю. От за комуналку прийшли рахунки… – зітхнула мати.
– Бери! Я хочу, щоб ти себе не обмежувала! Вже вік не той! Тим більше твої ліки теж недешеві. Мені твоя сестра давно все розповіла.
В очах матері зібралися сльози. Я ще раз наполіг і гроші вона таки взяла. Дякувала, обіймала мене. Потім ми трохи сіли у вітальні, розглядали старі фотографії. Стільки теплих спогадів нахлинуло, мама коментувала кожне фото, а я наче повертався у дитинство. А потім ще пиріжків з узваром поїв, то був дуже душевний вечір.
Коли повернувся додому з порогу зустріла роздратована дружина.
– Що, знову до матері ходив?
– Так! А щось не так?
– Не так! Бо ти наші гроші спускаєш на неї! Нічого, що ми відкладаємо вже кілька місяців, щоб просто поїхати в Карпати? Хіба я не заслуговую на відпочинок? – нервувала Віра. – І чому я маю на неї жертвувати свої гроші?
– Ти не розумієш! Їй важко тепер без батька, я просто не можу їй не допомогти! А ти поводишся егоїстично!
– Ти навіть не смій мене так називати! Твоя матір ще не така стара! Може йти працювати! Тоді в мене зустрічне питання! Вона ж продала батькову машину! То де тепер ці гроші? Нехай не говорить, що бідна!
– Це її особисті справи! Мені на це байдуже!
Віра не витримала і гримнула дверима. Я знав, що в неї такий характер, що скоро вона заспокоїться і ми помиримось. Я радий, що зараз можу допомагати своїй матері, вона ж подарувала мені життя.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!