У вісім років я стала сиротою. Батьки мої роками не просихали, постійно буянили. Так і померли від горілки: понапивалися, поснули… А для великої пожежі скільки треба? Всього одна кинути цигарка.
І давай родичі з того дня мене між собою ділити. Вони ж думали, що держава за мене гроші якісь платити буде. Ага, аж двічі!
Перемогла в цій нерівній боротьбі тітка моя. Робота в неї є, чоловік, дитина своя – ідеальний варіант, як здалось соціальним службам.
От тільки ж вони не знають, як мені там справді жилося.
Як взнала Юля, що ніхто їй за моє виховання платити не збирається – надумала хоч якусь вигоду цього витягти. Так і стала я прибиральницею, кухаркою і нянькою.
– Ти що, геть безрука? Я тобі сказала суп зварити, а ти наколотила якоїсь бурди! Хто ж його їсти буде? За які гріхи ти мені така невдячна дісталась! – бідкалась щоразу тітка. Розказувала всім підряд, яка я безтолкова і лінива.
А я у свої 8 працювала так, як деякі в 40 не працюють! Малою я була, не знала, що робити… Так вже так і жила.
Змінив мене дуже підлітковий вік. Тоді й стало ясно, що з мене рабиню зробили. Хіба ж має дівчина в 15 років доглядати дітей і чужих чоловіків годувати? Не думаю. Своїх грошей у мене не було, ходила я в тому, що сусіди віддавали.
А Юлька всім родичам патякала, що так я дорого їй обходжусь, що скоро й у кредити залазити треба буде! Як почала я у відповідь рота відкривати й себе захищати – тітка мене з дому вигнала.
Тоді й пішла я до бабусі. Вона вже старенька була, більше я за нею доглядала, ніж вона за мною. Але спати було де, ніхто на мене не верещав – це вже, наче в казці.
Удвох ми прожили 10 років. Уже час настав мені й свою сім’ю будувати, але ніяк совість мені не давала бабусю на самоті лишити. А потім вона пішла у засвіти…
Я наче знову осиротіла… Та в руки себе вже швидко взяла, не вперше мені рідних людей втрачати.
Та і порядок треба було наводити у квартирі, яку бабуся мені лишила в спадок. Хотілось і шпалери переклеїти, і меблі нові придбати.
Тільки до ладу все довела, як вилізли звідкись мої «родичі».
– Здоров була, Діано! Пам’ятаєш мене хоч? Бо як втекла від нас, так я тебе після того і не бачила! – дивилась на мене Юлька з порогу. Ох і постаріла вона за цей час.
– Ти чого приперлася? Тільки через 10 років побачила, що мене вдома немає, га?
– Ну нащо ти оце починаєш. Ми ж одна сім’я! А в мене квартиру за борги забрали, треба жити десь. Не йти ж нам на вулицю. Та й тобі місця в цій квартирі багато для однієї!
Мене від цих слів ледь не знудило! Ця зміюка мені роками життя псувала, а тепер прийшла щось про сім’ю розказувати?!
– Та пішла ти до біса, Юлько! Ще раз сюди прийдеш – поліцію викликати буду! – сказала я і закрила двері.
Тепер бачу її майже щодня, сидить у мене під під’їздом. Ну, нехай хоч і спить там. Мені до того діла немає.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи правильне це рішення?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!