Ми з Олегом одружились 3 роки тому. До того я вже була заміжня та маю донечку Мію від першого шлюбу. Цього року вона іде в перший клас.
Ми вже купили все необхідне та чекаємо свята першого дзвоника. Олег пообіцяв повести донечку до школи. У мого чоловіка з Мією дуже гарні стосунки. Вони швидко знайшли спільну мову. У нас щаслива сім’я.
Це не дає спокою моїй зовиці. Вона не раз намагалась відвадити Олега від Мії.
– Це ж не твоя дитина, чого ти з нею так носишся? – говорила сестра чоловіка.
Та й мені Іра не раз намагалась донести “правильну думку”, говорячи:
– Ти не думала дитину татові віддати, а самій тоді вже будувати нормальну сім’ю?
При цьому сама Іра народила дітей від чотирьох різних чоловіків і із жодним із них не живе, а ще вчить мене життю.
Цього року зовиця перевершила сама себе. Зателефонувала до мене і каже:
– Ти не проти, якщо Олег до нас на перший дзвоник піде?
– Якщо він може розділитись, то будь ласка – відповідаю.
– Та чого йому йти до чужою дитини? Він же може піти і порадіти за рідних племінників 1 вересня. Та віддай ти вже дитину татові і не муч Олега.
– Що? Вирішила мене життя навчити? Так от, я твоїх порад не потребую. Ти зі своїм розберись, а тоді до інших лізь.
– Я ж хочу, щоб вам краще було.
– З власного досвіду судиш, що діти заважають?
– Щоб ти знала мені всі платять аліменти і не малі, більші як твоя зарплата.
– Оце та привід для гордості.
Ми тоді сильно поскандалили. Олег став на мій бік і ми разом поведемо нашу доньку до школи. Зовиця ж корчить із себе ображену.
Як би ви вчинили? Як реагували б на такі закиди?