Мама народила мене дуже рано, всього в 16 років. Нагуляла, як то кажуть. Бабуся з дідусем на неї впливу не мали. Коли мені було три роки, ми переїхали в інше місто, адже ненька вийшла заміж. Вітчиму було 27 років, та він мене дуже любив. Саме Петра я називала татом, він мене виростив.
Та коли мені було 15 років мама раптово розлучилася, а вітчим відразу ж поїхав за кордон. Я розуміла, що просто так він би нас не покинув. А коли мало не на наступний день ми переїхали до нового маминого кавалера все стало ясно. Ненька зраджувала, того він і пішов.
Новому чоловікові мами було всього 22 роки, тоді як мамі виповнився 31. Ненька ніколи не була зі мною ніжною, а після чергового одруження – наші стосунки остаточно змінились. Вона увесь час кричала й принижувала мене. І страшенно не любила, щоб я була вдома.
– В тебе що друзів нема. Чого в хаті сидиш?
Я їй просто заважала. Лишень згодом збагнула, що все це було через ревнощі. Не минуло й пів року, як ненька заявила:
– Ти тепер житимеш у прабабусі.
Я не могла в це повірити. Але вже все розуміла. Ненька просто вирішила спекатися мене. Зі своїми батьками мама не спілкувалася, тож до них я поїхати не могла. І вирішили мене відправити до прабабусі, котрій було 84 роки. Вона погодилась мене взяти лишень тому, що потребувала догляду. Тоді моє дитинство закінчилось. Я не мала часу навіть на навчання. За два роки старенька злягла. Коли всі друзі готувались до вступу – я розуміла, що залишусь вдома. Мама ж про мене навіть не згадувала.
Минуло чотири роки і прабабці не стало. Останні два були вкрай важкі, навіть згадувати не хочу. А найцікавіше, що відразу на похороні до мене підійшов чоловік і спитав:
– Коли ви з’їдете? Я виставляю хату на продаж!
– Як це?
– Бабуся давно на мене переписала будинок, я її племінник.
Вибору не було. Я поїхала до міста і влаштувалась на роботу на завод. Подруга допомогла мені оселитись у гуртожитку. Насправді лишень тоді я відчула, що ще молода. Хоча й роботу була важка, але в мене з’явилися друзі і вечорами ми гуляли в парку. А одного разу до мене підійшов познайомитися хлопець з добрими очима. Звали його Михайло.
Рік ми зустрічалися, а тоді він зробив пропозицію. Я не чекала такого, адже він з гарної сім’ї. Нащо йому така? Але звісно, погодилась. На диво, його батьки прийняли мене, як рідну. Тоді я нарешті знайшла рідних людей.
Відтоді минули роки. Чоловік мій дуже працьовитий. Самотужки організував серйозне виробництво, яке згодом перетворилось в солідне підприємство. Зараз в нас двоє досить дорослих дітей. Ми маємо власний будинок і автівку. Я можу відверто сказати, що щаслива.
І ось нещодавно я саме збиралась на манікюр, коли побачила під своїми воротами жінку.
– Ви хто? Що хочете?
– Доню, ти не впізнаєш мене?
Я придивилась, це була моя мати. Просто дуже змарніла, волосся сиве, лице в зморшках. Вона розповіла, що черговий чоловік її вигнав, а батьки не приймають і їй нікуди йти.
– Я б тебе відправила до прабабці, але хату ту відібрали.
– Ти ж не залишиш мене на дорозі.
Я дістала з гаманця все, що там було, десь 3500 гривень і дала їй.
– Ти навіть це не заслужила. Доберись в село і благай батьків пробачити тобі! І щоб більше я тебе ніколи не бачила!
– Доню, але ж як так? Я думала, що ти візьмеш мене до себе!
– Ні, цього ніколи не буде!
Згодом мені дзвонила бабуся, скаржилась на маму. Мовляв, не працює, лиш десь вештається. Та я попросила мене більше не турбувати. Як гадаєте, правильно я зробила чи ні?