Найкращий спосіб знищити свою самооцінку і спаскудити власне життя – жити з мамою та бабусею, які глибоко переконані, що чоловікам треба поклони бити.
Маму мій батько кинув ще до мого народження. Він виявився не готовим до такої відповідальності, тому, за класикою жанру, пішов у магазин по хліб та не повернувся.
З тих пір ніщо не могло переконати маму, що така ситуація – не її вина. Ще й бабуся доливавала бензину у вогонь своїми лекціями про сім’ю, порядність і обов’язок.
– Оце аби жили так, як у моїй молодості, то не було б таких проблем. А то взяли моду: дитину зробив, втік, а ти живи собі далі як хочеш! Я б за таке довічне давала! Ти теж молодець – такого чоловіка відлякала! – не вгавала бабця з ранку до ночі.
Залицяльників у моєї мами завжди вистачало, але далі побачень це все ніколи не заходило.
– Чоловіка треба такого, щоб один і на все життя! Бо з дитиною тебе, як і мене оце, заміж брати ніхто не захоче. Будеш тоді бігати та милостиню в людей просити, щоб хоч з голоду на запухнути, – повчала мене мама, коли я підросла.
Наслухала я всього і про любов, і про ненависть… Та й вийшла заміж у 19. Чоловік мій, звісно, мамі і бабусі подобався до нестями. Я кілька років слухала, як мені пощастило, яку гарну партію відхватила.
Без сімейних настанов теж не обійшлось: готувати обов’язково перше, друге і десерт, прибирати щодня зранку і ввечері, подружній обов’язок виконувати тоді, коли цього хоче чоловік… Робила я це все, старалась… А потім завагітніла і чоловік мене кинув. Отака вона – доля.
Бабуся з мамою кричали, що в розлученні вина лише я, бо погано догоджала Арсену. Вже тоді я зрозуміла, що, мабуть, не все у їхніх словах – правда.
Самою я була кілька років, а потім мене знову покликали заміж. Сергій був моїм колегою по роботі, знав про дитину і складну життєву ситуацію. Усе це його не злякало і ми пішли в ДРАЦС.
Якось на сімейному святі, куди прийшли майже всі наші родичі і друзі, Сергій виголосив тост.
– Хочу підняти цей келих за мою дружину, яка не боїться нічого в цьому житті! Вона не боїться темряви, складнощів і навіть того, що я її покину! Ви уявляєте, взяв її з дитиною, думав, вдячною до кінця життя буде. А вона мені їсти варити не хоче! Про ситуацію в ліжку я взагалі мовчу – інший хтось давно вже втік би. Але не я, я терплю. Така вже моя доля!
На мій подив, родичі щасливо загули, похвалили Сергія, мене привітали з таким хорошим чоловіком. А я не знала, що тут і казати… Наступного дня мовчки зібрала речі, забрала дитину і переїхала до подруги.
Мама та бабуся обривають телефон, вмовляють повернутись до Сергія, бо жити без чоловіка – то великий гріх і складна доля. А я цього робити не збираюсь. Догоджаєш – зраджують, не догоджаєш – принижують. То нащо мені таке щастя? Краще вже буду сама, так спокійніше.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи реально жінці з дитиною знайти собі нормального чоловіка?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!