Чую я, що йде мій шлюб коту під хвіст…
Нещодавно дід мого чоловіка переписав на нього свою дачу.
– Старий я вже, не здужаю там хазяйнувати. А вам, молодим, своя земля зайвою не буде, – приказував одно Петро Іванович за столом.
– А нащо ж нам та хата? – постійно питала я. – Жити нам є де, квартиру ж нещодавно купили. Може, краще було б продати її та й по всьому?
– Еге, я тебе продам! – підключалась свекруха. – Це не просто хата, це ціла сімейна реліквія! Як взнаю, що надумали такого добра здихатись – відречусь від вас, їй Богу!
І так було щоразу, як за цю хату діло заходило… Скажу чесно – мені та реліквія вже в страшних снах ввижається!
Я виросла в місті, люблю, коли все чисто й до ладу. А в тому селі що? Замість туалету – яма, замість ванни – пляшка з дірками. Та хіба ж так можна жити, га? Та ще й в землі колупатись треба постійно! Не для того я 500 гривень за манікюр віддаю щомісяця.
Уже сто разів я б усіх під три чорти відправила, аби не мій чоловік. Він мене переконував, що як дід на той світ відійде – ми цю хату швиденько продамо.
Не подумайте, що я аж така погана людина, але того дня чекала, наче другого пришестя! А поки доводилось терпіти… І взимку то ще пів біди, а влітку до мене свекруха як вчепиться…. Наче та муха на Спаса!
– А що ж ти мого онука в тій квартирі маринуєш? Така краса на вулиці! Збирайся та на дачу поїдемо! Якраз я хочу картоплю викопати, поки погода є, – не давала вона мені вже тиждень дихнути.
І геть її не хвилює, що на сонці цілих 50 градусів показує! Їй, бачте, картопля горить!
Довго я всі ці вибрики терпіла, а потім вже просто нерви здали…
– Я цю дачу, як дід Петро на той світ відійде, все одно продам! То нащо, скажіть мені ради всього святого, зараз отут спину гнути? Хто купить – той нехай і бавиться!
– Ти що, здуріла, Аліно? Я зараз розкажу Антону, що ти таке мелеш!
– Тю, розказуйте. Він мені це й запропонував, що б ви знали!
– Ага, так я тобі й повірила! Він уже з будівельниками домовляється, аби хату розширювати. Він цю ділянку в житті нікому не віддасть!
– Антоне, ану йди сюди! Хіба оце правду мати твоя каже, що ти ділянку продавати не збираєшся? – заверещала я на свого чоловіка.
А той і слова мені сказати не зміг. Тільки кліпав винувато.
Я думаю, що це вже перебір і після такого треба розлучатись! Я ж не рабиня якась, аби на оцій дачі днями й ночами стирчати. Мені та земля триста років не треба! Як хоче собі ця сімейка селючку – нехай нову невістку шукають. А з мене цього бруду і брехні вже досить.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ви підтримуєте таке рішення?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!