– Чому ти вислала лиш 200 євро? – обурювалась мама.- Ти ж знаєш, що цього нам не вистачить.
Після розмови з ненькою я заплакала. Вже десять років я в Німеччині. Та поїхала не своє життя будувати, а рідним допомагати. Дуже непросте в мене життя було.
Народилась в доволі бідній сім’ї. У мене був старший брат Ілля і та сім п’ять молодших братів і сестер. Брат звинувачував маму, що стільки народила, тому щойно закінчив школу – поїхав світ за очі. Згодом дзвонив рідко, лише на свята і ніколи не пропонував допомогу. А нам жилось дуже важко.
Тато пішов з сім’ї, коли мені було 15. Мама не могла знайти роботу, нічого не встигала з дітьми. Тож знайшла підробіток я. Мила посуд і підлогу в кафе. Згодом ще й офіціанткою підробляла.
Після закінчення школи я мріяла вступити в університет на педагогічний. Адже дуже добре навчалась. Та мама почала вмовляти мене цього не робити.
– Ми не впораємось. Це ж такі втрати, і хто буде працювати? Просто уяви, що буде!
Я склала іспити, вступила, та навчатися не пішла. Натомість поїхала на заробітки до Німеччини. У свої 18 років влаштувалась на завод. Було дуже не просто, та щомісяця я висилала додому солідні гроші додому. Коли приїхала додому через рік – не впізнала наш будинок. Мама зробила ремонт, замінила сантехніку. Сама мала чудовий вигляд, придбала новий одяг, почала в салон ходити. Брати й сестри також були гарно вдягнені, мали все необхідне.
– Це все твоя заслуга! – повторювала ненька і я дуже тішилась з цього.
Звісно я поїхала далі та продовжила працювати. Молодші брати й сестри мали гроші на навчання і життя. Та минуло вісім років. І якби я не віддавала все зароблене мамі – вже б будинок або кілька квартир мала. Натомість власних заощаджень майже не мала.
І ось якось після зміни пішла повечеряти в кафе і там до мене підійшов один німець. Макс був дуже цікавим, старший за мене лише на вісім років. Ми почали спілкуватися. А за пів року він запропонував переїхати до нього. Все складалось чудово. Він мені дуже подобався. Не заможний, та з гарною роботою і квартирою.
Минув рік нашого спільного життя і Макс зробив мені пропозицію. Я погодилась. Повідомила мамі, вона була дуже щаслива. Та не підозрювала, що це змінить і її життя. Адже ще до весілля коханий сказав, що я маю припинити висилати додому гроші й почати дбати про наше майбутнє.
Тож відтоді я вирішила висилати не більше 200 євро, а ще час від часу різні смаколики й одяг.
Щойно мама отримала зменшену суму, відразу подзвонила мені занепокоєна.
– В тебе щось сталось? Звільнили?
– Ні, просто Макс вважає, що я не маю більше висилати вам гроші?
– Чого? Я думала, що навпаки твоє одруження покращить наше фінансове становище.
– Так, але в мене вже власна сім’я. Ми дітей плануємо.
– Та нащо тобі такий чоловік. Він проти твоїх рідних! Я чула, що німці всі страшенно жадібні.
В розпачі я поговорила з Максом. Та він сказав, що якщо я ще хоч копійку вишлю додому – він піде.
– Ти достатньо допомагала їм. Чи не бачиш, що тебе використовують?
Я не знаю, як бути. Я люблю рідних. Але не можу ж усе життя жити заради них. Що б ви робили на моєму місці?