Я звикла самотужки заробляти кожну копійчину. Адже гроші не даються нам легкою працею. Ще у 2007 році поїхала в Іспанію на заробітки, бо сама з невеличкого села на Франківщині.
Пару євро собі на прожиття залишала, а решту відсилала батькам. Вони і хату до ладу привели, і господарку тримали гарну, відкладали на спокійну пенсію. Молодша сестра тоді була в селі, їм також допомагала.
І я крутилася, як тільки могла в тій Іспанії. Мила туалети, прибирала в ресторанах, збирала цитрусові, навіть на туристичних суднах готувала їсти. Звісно, були моменти, коли я це все хотіла кинути до бісової матері та повернутися додому. Але розуміла, що не могла підвести рідних. Я ж була єдиною годувальницею в родині.
Потім сестра Катерина вийшла заміж, привела чоловіка додому. Я сподівалася, що тепер він візьме на себе відповідальність за хату та батьків. Але рідні все одно просили висилати мені гроші. То треба їм дах полагодити, нову криницю викопати, ремонт зробити, бруківку поставити на подвір’ї. Потім у Каті народилися дітки і я висилала якісь продукти, солодкі гостинці, одяг та іграшки.
Але я бачила, як живуть інші українки-заробітчанки. Вони собі ні в чому не відмовляли. То на шопінг підуть, то на море поїдуть, то в кафе збираються. Деякі навіть змогли заміж вийти за хороших іспанців. І жили у своє задоволення, тільки я батрачила, як та конячка, безбожно. Хоча я заробляла набагато більше, ніж ті жінки, однак, не дозволяла навіть філіжанку кави купити в ресторані!
Останньою краплею став спадок. Спершу на небеса пішов батько, а через декілька місяців ми поховали маму. На 9 день скорботи я дізналася, що батьки переписали хату, пай та город на Катерину.
– У мене є ще діти, я всі ці роки піклувалася про батьків. Ти можеш тут жити, ми тебе з хати не проженемо. Але я все одно хату потім віддам моїм дітям.
Це мене дуже засмутило та до сліз образило. Я мала бути в Україні ще декілька тижнів, залишитися до 40 днів пам’яті за мамою. Але зібрала всі речі у валізу та поїхала геть. Тоді вирішила, що ні копійки не дам більше сестрі. Вона доглядала за батьками, але гроші на ліки, хату та господарку давала тільки я!
Тому вирішила, що вже годі годувати родину Каті. То її діти, а не мої, аби я ще висилала їм одяг та продукти. Зараз працюю у Валенсії, доглядаю за літньою парою. Їх донька платить мені щедрі гроші, бо, по суті, я біля стареньких 7 днів на тиждень. Ці євро я відкладаю собі на квартиру у Львові. Давно мріяла туди переїхати. Може навіть вдасться якийсь бізнес відкрити, продавати одяг чи продукти.
Вже навіть дивилася онлайн на різних сайтах, скільки коштує новобудова, яка квадратура. Тут купила собі дрібні меблі, потім перевезу в Україну. Говорила з рієлтором по Скайпі, вже вибрали район. За моїми підрахунками, до кінця цього року або в середині січня я можу робити там ремонт.
Але два дні тому до мене зателефонувала Катя:
– Сестро, можеш нам надіслати 350 євро? У нас щось паркан покосився, хочемо поставити новий, з бетону.
– Ні, не можу.
– Як це не можу? То ж для батьківської хати!
– Ну тепер це твоя власність, то сама і будуй там хоч палац на сто кімнат. Тим паче, чого твій чоловік роботу не шукає? Чого я повинна вас годувати?
– Та бо в країні війна, Миколу можуть у воєнком забрати, тому він сидить вдома і не рухається. Ти в тій Іспанії вже геть від родини відцуралася, гроші дорожчі за рідну сестру!
Звісно, наша розмова закінчилася великою сваркою. Сестра не соромилася поливати мене брудом, дорікати, яка я погана родичка. Ще й видала фразу “добре, що батьки померли, бо не бачать цього позору”. Ну в неї геть клепка поїхала.
Я просто втомилася стільки років годувати її родину. Час вже і про себе подумати. Мені тільки 39, ще все життя попереду. І не хочу далі гнути спину заради чужих примх. Хай сестра далі на мене образу тримає, мені вже нічого їй сказати.
У цій ситуації гроші дорожчі за родину чи ні?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!