Батьки виховали нас з сестрою за принципом “мужик само заробить на життя, а доньці треба допомогти”. І я з 10 років помалу шукав якусь роботу в селі. То сусідам допоможу яблука позбирати, дерева побілити, корів на пасовище вивести. За це мені платили мало, але я все відкладав на потім. Так собі купив омріяний велосипед, на Коляду вже мав ноутбук та телефон.
А от молодшій сестрі Марії батьки все на блюдечку підносили. Одяг, іграшки, солодощі, косметика. Та навіть коли не вистачало на дорогий телефон, то тато взяв кредит.
Я ще коли був малим, то часто на таку поведінку батьків ображався, почувався чужим сином. Але зате зрозумів, що власною працею можна багато висот досягти. І вже у 18 років працював з сусідом у Польщі, робив ремонти у квартирах. Так, я вирішив після школи нікуди не вступати, а одразу шукати заробіток.
До речі, у Польщі через декілька років знайшов свою дружину Віолетту. Вона сама з бідної багатодітної родини і приїхала на роботу. Ось так нас доля звела!
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Відтоді минуло багато років. Ми з жінкою повернулися в Україну, тут одружилися та купили спершу невеличку двушку. Потім вирішили відкрити бізнес. Я купив старенький бусик та займався перевезенням товару чи людей по місту, потім вже по області катався.
Загалом, так ми розкрутилися за 20 років. Тепер у нас велика фірма, багато людей працюють. І ми не живемо у невеликій двушці, а купили будиночок за містом, типу котеджне містечко. Тут і озерце неподалік, охорона, поруч великий ліс. Жінка займається господарством.
Старший син зараз у Запоріжжі, пішов добровольцем на фронт. А молодшому ще 18 нема, але вже чекає, коли можна піти в ЗСУ.
За всі ці роки я дуже мало спілкувався з родиною. Сестра двічі невдало виходила заміж, чоловіки від неї тікали одразу. То вона народила дітей та мама допомагала з вихованням.
Так от, у вересні старша племінниця Ярослава вступила до коледжу. Сестра не могла їй знайти гуртожиток чи квартиру на оренду, тому попросила мене на декілька днів взяти племінницю.
Однак, ці декілька днів перетворилися на місяці. Ярослава тут влаштувалася дуже добре, зайняла кімнату старшого сина. Не раз я ловив її на тому, що вона тихцем палила, а бички викидала в клумбу. На секунду, їй ще 18 нема. Їла наші продукти, за комуналку чи інтернет не платила.
Я не буду брати гроші з дитини, але сестра навіть не пропонувала якісь 100 чи 200 гривень дати. Тим паче, питання з переїздом Ярослави ніхто не збирався вирішувати.
Якось я зателефонував до Марії, аби нормально поговорити. Адже на нові вже зима, а племінниця досі на нашій шиї висить:
– Тобі що, так важко? Сам знаєш, яка зараз оренда дорога!
– Не важко. Просто ти хоча б присилала дитині продукти. Бо так виходить, що ми її за свої гроші утримуємо.
– Ти її дядько, родич.
– І що? У мене є ще син та жінка.
– Ой, братику, ти такий великий бізнесмен, а хочеш мене до останньої нитки обдерти.
Наступного ранку я поїхав в університет Ярослави та зумів домовитися за кімнату в гуртожитку. Звісно, дав “на лапу”, аби дівчину заселили посеред навчального року. Але іншого виходу в мене не було. Того ж вечора племінниця пакувала всі речі та переїхала геть.
І що ви думаєте? Наступного ранку до мене зателефонувала сестра:
– Як ти посмів мою доньку вигнати геть?!
– По-перше, я не вигнав. По-друге, допоміг знайти кімнату в гуртожитку та ще й оплатив її до кінця року. Так що не треба тут…
– Який ти безсовісний. У країні війна, люди гинуть, а ти родичів за двері виставляєш!
Ось так сестра мені “подякувала”. На щастя, деякі наші спільні друзі та близькі родичі знають, що у Марії складний характер. Тому не вірили в ті небилиці, які сестра розповідала про нас.
До мене навіть мама і тато телефонували, сварили так, наче я мале хлопча. Але я просто заблокував їх номери.
Це була остання капля терпіння. Жалію, що раніше не вирішив це питання з гуртожитком, було б набагато менше проблем.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!