У мого чоловіка чималий стаж водіння. Він за кермом з дня свого повноліття. Відколи ми одружилися, машина завжди була невіддільною частиною нашого життя. Однак на ній чоловік часто їздив на роботу, тому я практично не помічала її існування. Та мене все влаштовувало, поки я не стала мамою. Самій їздити в громадському транспорті не важко, але з маленьким сином – ще той челендж.
Тоді я й вирішила, що нам потрібен другий автомобіль. Про користування машиною чоловіка не було й мови, адже він ніколи б цього не дозволив. Взагалі, на його думку, жінка не місце за кермом.
Під час вагітності я практично увесь час сиділа вдома, тому це питання не підіймалося. Мені не хотілося зайвих суперечок, адже лікар не рекомендував хвилюватися. Тим часом чоловік продовжував кепкувати над жінками-водіями.
Скажу одразу, що мій насправді мій обранець дуже турботливий і надійний. Він ніколи не відмовляв мені в допомозі і завжди возив туди, куди потрібно. Проте через його непостійний робочий графік не було змоги щось запланувати наперед. Тобто не можна було ні в садочок дитину відвезти, ні на прийом до лікаря потрапити.
Якщо у теплу пору року можна пішки дістатися в будь-яку точку, то осінню чи взимку заважали дощі, хурделиці й ожеледиця. Мій терпець увірвався і я вирішила, що хочу отримати права.
Саме тоді мій чоловік влаштувався інструктором в автошколу. Звісно, я розраховувала на його поміч. Думала, що він мене всього навчить і я без проблем складу іспити. Однак натомість я почула категоричну відмову, мовляв, якщо хочу, то можу сама викручуватися, але від чоловіка не отримаю на курси ні копійки.
Будь-які спроби переконати його були марними. І як мені оплатити навчання, якщо я отримую копійки? Та й з дитиною комусь потрібно було сидіти. На щастя, батьки підтримали мене й погодилися виручити.
Мама з татом давно радили мені навчитися водити авто, а коли дізналися, що чоловік проти, то стали на мій захист. Вони погодилися дати гроші на навчання, а щоб я не почувалася дискомфортно, презентували це як подарунок на день народження.
Я одразу ж пройшла медогляд і записалася на курси. Вдома увесь свій вільний час я витрачала на вивчення правил дорожнього руху. Звісно, чоловік бачив, чим я займаюся, але нічого не питав. Я також не спішила ділитися усіма деталями. Ця тема у нашому домі не підіймалася.
Коли прийшов час складати екзамени, я не могла позбутися шаленого хвилювання. Через це перша спроба була невдалою. Я засмутилася. Моє становище лише погіршувалося через жарти чоловіка. Однак я була рішуче налаштована й не хотіла опускати руки. На щастя, з другого разу я все ж отримала свої заповітні права.
Проте цього було недостатньо, адже потрібно мати на чому їздити. На сімейне авто я навіть могла не розраховувати. Думала, що доведеться довго заощаджувати кошти, але батьки знову виручили мене. Вони оформили кредит й придбали мені стареньку іномарку. Моїй радості не було меж.
Чоловік не розділив мого захвату, а лише попередив, що й обслуговувати авто мені доведеться самостійно. Пізніше, коли я просила допомогти з СТО, зимовими колесами чи техоглядом, то чула лише одне:
– Ти ж хотіла мати машину, тому тепер дбай про неї сама.
Навіть хороших майстрів довелося шукати самостійно!
Проте зараз у мене три роки водійського стажу. За цей час я мала всього два штрафи за перевищення швидкості. А нещодавно у чоловіка вкрали його машину. Звісно, він написав заяву в поліцію, але поки що безрезультатно. Я ж розумію, що йому потрібне авто, але гордість не дозволяє звернутися до мене по допомогу. Пропонувати першою я також нічого не буду. Хочу спочатку почути вибачення, а тоді поговоримо.
А як ви ставитеся до жінок за кермом?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!