Як і багато жінок, половину життя я горбатилась на заробітках. Здоров’я угробила, молодості тієї майже й не бачила… Та коли в тебе троє дітей, яких на ноги ставити треба – не дуже якось про те й думаєш.
Марині, молодшій своїй донечці, я помагала тільки з освітою. Оплатила навчання, гуртожиток та на продукти гроші скидала. А далі вона сама вже пішла – і роботу непогану знайшла, і за чоловіка багатого заміж вийшла. Не переживала я більше за неї. Знала, що та в цьому світі точно не пропаде.
Із середньою донькою трохи мені важче видалось, бо все вона ніяк когось собі до пари найти не могла. Той кривий, той косий, той не так жує… Словом, зрозуміла я, що не буде з того ніякого толку. Та й купила доці квартиру, аби вона хоч свої стіни мала, не бігала по чужих людях прихистку шукати.
І вже б я наче мала видихнути та додому вертатися, але ж був у мене ще й син. Не скажу, що він геть неблагополучний… Але ж таки щось з ним було не так. Дівчину собі він не міг ніяку знайти, з роботою теж там щось не клеїлось… От і сидів він у свої 35 в мене на шиї. Та ще й так вмостився, що попробуй його звідти скинь!
Так я вже замучилась із тим Назаром, що вирішила купити і йому якусь однушку, аби він з моєї хати з’їхав. Не було вже в мене сили на чужині спину гнути.
Приїхала я в Україну, аби якусь квартиру придивитися. А мені так погано на вокзалі стало, що ледь коньки не відкинула. Аби не добрі люди – уже, мабуть, й на тому світі була.
Забрали мене в лікарню, де сказали, що треба лікуватися бігом. Щось не так у мене із серцем, треба було його підлатати. Лікування дороге, але гроші в мене були. Ті, за які я квартиру збиралась купляти.
– Ти знущаєшся з мене? Це мої гроші на мою квартиру! А на свої болячки йди далі заробляй! Зрадниця… – сказав мені син, коли я з ним своєю бідою поділилася…
Так мене його слова кольнули… Хіба ж я зрадниця? Я просто пожити хочу хоч трохи ще… Не знаю тепер, що його й робити. З одного боку – ці гроші мені й самі дуже треба. А з іншого… Вони ж і правда на сина відкладалися…
Словом, отакий в мене глухий кут. Поділіться хоч якоюсь порадою!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що б ви робили в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!