Цьогоріч донька подзвонила до нас і почала скаржитися.
– Так важко в місті без світла. Ліфт не працює. Ще й воду вимикають. Я вже не витримую.
– То їдьте до нас, як почнеться відпустка!
– А це й справді гарна ідея. Відпочинемо. Море ж нас не світить.
За тиждень молоді приїхали до нас. Ми зустріли їх дуже гарно. Я всілякого наготувала, хотіла їх потішити. Наступного дня якраз неділя була, то всі висипались, а донька з онукою засмагала в садочку. Вони ще й басейн надувний привезли, такий великий гарний. Облаштували чудову зону відпочинку. Загалом вони увесь місяць планували у нас бути.
В понеділок я вже мусила йти на город, картоплю сапати підгортати треба. Думала я, що донька побачить і сама запропонує допомогу. Та ні, вона й не подумала. Зять теж мало не із самого ранку взяв пиво і в гамак ліг. Ба більше, коли я повернулась він спитав:
– А коли вже обід буде?
– Зараз щось вигадаю.
Уявіть, вони й не думали щось приготувати. Натомість їсть зять за трьох. Я за кілька днів так стомилася, що ледве на ногах стояла. А тоді вирішила поговорити з молодими.
– Ходімо сьогодні зі мною на город! Допоможете! А тоді разом щось приготуємо.
– Мамо, ти нас що, як робочу силу кликала?
– Та ні. Але ж хіба вам не хочеться нас підтримати.
– Ми важко працювали увесь рік, хочемо розслабитися.
Пішла я сама працювати. Мій чоловік дивився на все це мовчки. Наступного дня я вирішила, що привчатиму до роботи бодай онуку. Попросила її піти зі мною грядки полоти. Соломійка охоче погодилась, але згодом почала скаржитися. І коли ми повернулися сказала мамі, що більше не піде.
– Ну, тоді ходімо, я готувати навчу!
– Не хочу! Чого?
– Сама готуй! – відповіла мені моя десятилітня онука.
Тоді я вирішила поговорити з донькою про виховання дівчинки.
– І ти дозволиш, щоб вона так з бабусею говорила?
– А нащо ти її працювати примушуєш? Вона що тобі рабиня?
– А хіба це нормально, що ви всі лежите, а я вас обслуговую?
– Сама запропонувала приїхати до вас відпочивати!
Попри все, що трапилось вечерю я приготувала. Всі зібралися за столом. І тут зять почав розмову:
– Я б у вас ще залишився, так в селі добре. І продукти смачненькі. Як повертатись будемо якраз кабачки й огірочки достигнуть. Ото наберемо всього.
Раптом з місця став мій чоловік.
– Нічого ви не наберете! І завтра ж забирайтеся до міста.
– Чого?
– Ви зовсім нас не поважаєте! Поводитесь жахливо, ще і дочку до такого привчаєте! Тфу…
Він пішов геть. Молоді почали обурюватися. А наступного ж дня забралися додому. Наостанок донька мені сказала:
– Як не гарно ви вчинили! Цікаво, хто ж доглядатиме вас на старість?
Після слів доньки мені зовсім погано стало. Не чекала я від неї такого. Вони поїхали, минуло кілька тижнів і навіть не дзвонять. Скажіть, що нам робити? Невже треба було й далі терпіти цю нахабну поведінку?