У 19 я завагітніла. Тоді у гуртожиток прийшла мама Олега, аби серйозно поговорити. Такого від неї почути я ніяк не очікувала..

Олега я зустріла випадково на студентській вечірці. Він запросив мене на танці, потім провів до гуртожитку. А наступного дня я побачила букет квітів, прив’язані до дверної ручки. Так ми почали зустрічатися. Після пар постійно ходили кудись гуляти в парк, у кіно на останні ряди. 

А через 4 місяці мені стало дуже погано, що аж втратила свідомість. Подруга з кімнати побігла в аптеку по тест на вагітність. Звісно, як ви здогадалися – там були дві смужки. Ні я, ні Олег не були готові до батьківства. Нам тільки по 19, які діти? 

Однак, мені на допомогу прийшла…Ольга Петрівна, мама Олега. Спершу я взагалі боялася їй на очі показуватися. Адже я сама не з дуже гарної родини, мій тато помер, а мама з бабусею страшенною пиячать. Хто захоче собі таку невістку? Ні грошей, ні квартири, купую одяг з секонду, живу в гуртожитку старому. 

– Переїдеш до мене. Домовилася вже з кумою, тебе на облік поставлять у приватний пологовий.

– Але…Але навіщо?

– Як навіщо? Дівчинко, ти носиш під серцем мого онука чи внучку! 

Я ще ніколи в житті такої доброї людини, як пані Ольга не зустрічала. Вона всі 9 місяців була поруч, допомагала закривати всі “хвости” в університеті. Навіть найняла мені няньку, аби я зуміла отримати диплом. А ще мені дали те тепло, якого бракувало в дитинстві. Наче то не свекруха, а вже ріднесенька мамуся.

Коли донечці Златі було 9, то сій Олег пішов на фронт. Але загинув у Бахмуті. Я думала, що всі ці роки пані Ольга була добра до мене тільки через Олега. Типу я його жінка, мама її онучки. 

Пошепки

І вже думала, що після похоронів вона просто покаже мені пальцем на двері. Тоді я збирала вісі речі, шукала помалу орендовану квартиру.

– Ти що робиш?

– Ви всі ці роки мене терпіли через Олега. А зараз він на небі. Тому я думаю, що нам краще попрощатися.

Тоді пані Ольга впала на коліна, почала цілувати руки:

– Благаю, дитино, не покидай мене. Ти і Златка єдині рідні люди, які залишилися на цій землі. Благаю, не забирай у мене внучку!

І ми вже плакали удвох. Я досі живу у свекрухи, вона називає мене донькою.

Спільне горе нас ще більше об’єднало. І я розумію, що ніколи в житті не покину пані Ольгу. Вона найпрекрасніша жінка з дуже великим та добрим серцем. Дай Боже всім таких свекрух! 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Такі свекрухи – справжній скарб? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!