З березня 2022 року я живу та працюю в Канаді, місто Ванкувер. Втекла спершу з донею до Польщі з Харкова, а потім добрі люди допомогли мені зробити документи до Канади.
Я сама з Харкова, ще 24 лютого зранку поїхала геть. Думала, що декілька днів побуду в Польщі, а потім повернуся додому. Ну бо вірила, що ця війна не триватиме так довго. Але потім у наш будинок попала ракета, від моєї спальні та кухні нічого живого не залишилося.
У Канаді живе моя кума, хрещена доці Софійки. Вона одразу зателефонувала та сказала, аби я летіла до неї. Тим паче, що у Канаді найбільша діаспора українців. І от у квітні я вже з донечкою жила в Каті. Вона тут має квартиру, заміж вийшла. До речі, за українця-заробітчанина.
Волонтери допомогли мені оформити виплати, знайшли для Софійки спеціалізовану школу. З нею у класі багато діток з України – хтось з Маріуполя, Бердянська, навіть з Сімферополя і Ялти. Доні було не важко звикнути до нової школи, одразу знайшла багато друзів, які говорять українською.
А от мені трохи складно. Досі плачу щоночі та сумую за Україною. Як на роботі випаде вільна хвилинка – читаю новини. Катерина допомогла мені знайти підробіток, працюю на складі та сортую одяг. Ну і ще отримую виплати, як біженка.
В Україні залишилася моя мама та старша сестра Вікторія. Я пропонувала їм переїхати до Ванкувера, але вони відмовилися.
– Доцю, у Львові безпечно, це не Харків. Тим паче, ми до кордону близенько. В разі чоло – не переживай, тривожна валізка у нас є.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Але мама через війну залишилася без роботи, її завод закрили. А Вікторія розлучилася з чоловіком та переїхала до неї жити. Тому поки мама доглядає за онуками, а Віка працює. Однак, її зарплати на пекарні не вистачає взагалі.
– Так оформи заяву на аліменти. Чого тільки ти повинна тягти 3-х дітей. Він тато!
– Ні, я не буду падати йому в ноги. Сама впораюся.
– Ти через свою гордість взагалі скоро загнешся, сестричко. Заради дітей постарайся
– Ой, хто б казав. Ти також розлучена та на аліменти не подавала заяву.
Свої виплати як біженка я давала мамі. Ну, аби вона там за комунальні послуги заплатила, купила якісь продукти додому. Скоро зима на носі, а в неї нема нормального пуховика чи взуття.
І цього разу я вирішила подарувати мамі путівку в Буковель. Адже мама давно не їздила на відпочинок, тим паче, давно хотіла побачити гори. Хай полікує спину, бо в неї проблеми. Вибрала недешевий готель з триразовим харчуванням, оздоровлювальна програма на 5 днів.
Ну ви ж знаєте, що Буковель – це дуже дорогий курорт. Тому витратила чималу суму, понад 15 тисяч гривень. Ну і оплатила їй квитки на автобус ще від Львова.
Мама мала поїхати ще тиждень тому. Телефоную до неї у Скайпі – а вона вдома сидить, на кухні борщ готує.
– Мамо, ти сьогодні повинна їхати в Буковель! Я можу ще зателефонувати у готель, домовитися, аби перенесли бронювання
– Доцю, а я продала путівку.
– Кому? Мамо, ти що?
– На базарі зустріла свою колишню співробітницю, Ольку Ганущак. І розповіла за Буковель, то вона запитала, чи можна викупити путівку. Я їй продала.
– А куди гроші діла, ма?
– Вікторії віддала. Хай купить шапки малим і куртки. Бо кажуть, що зима цього року буде холодна.
Я навіть не стала маму слухати до кінця, одразу закрила ноутбук, не попрощалася. Сіла на крісло та гірко заплакала. Ну от як так можна?
Її поведінка взагалі ненормальна. Тепер не хочу їй допомагати. Бо і так знаю, що гроші віддасть Вікторії. Але ж це не нормально! Ці гроші мені просто так на голову не впали. Я могла на ці кошти купити доньці іграшки, піти в кіно чи в парк розваг, поїхати на екскурсію.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!